Була в сина одна доля.

Була в сина одна доля.

315
0
ПОДІЛИТИСЬ

З великими сподіваннями і надією на краще зустріли ми новий 2015 рік. На порозі Різдво Христове і довгоочікуваний Святвечір. Напевно, в кожній українській домівці збираються родини за святковою вечерею з традиційною кутею й узваром.

Дуже вже любив це свято наш Вася. Саме шостого січня на Першу Вілію у нього був день народження. У нинішньому 2015 році планував він його відзначити по-особливому, як господар сімейства. “В цьому році поїду в гості до тещі, бо ж у неї також день народження, а нарік запрошу усіх вас до себе на Кутю, у свою вже, до того часу, відремонтовану хату”, – говорив він рік назад.

Мріяв, планував, та не судилося, а судилося назавжди залишитися молодим, дванадцятитрьохрічним солдатом. 31 серпня 2014 року біля села Весела Гора, що на Луганщині, осколком “ураганівського” снаряду обірвав життя нашого Васі (Малянівського Василя Івановича). Чомусь такий короткий вік дарувала йому доля. Доле, доле, яка ти несправедлива…

Мов, знамено та тополя
Стоїть серед жита.
Була в сина одна доля –
Вмерти і не жити.

Дуже рано відійшла у вічність Василева мама, стала тополиною далеко у полі… “Сама пішла на той світ, а дітей кому залишила? Була б краще з собою забрала”, – говорила на маминому похороні одна старенька жінка. Тоді її слова здавалися жорстокими і безглуздими. Згодом стало зрозуліло, що продиктовані вони були життєвим досвідом і людською мудрістю. Ось така вона – гірка правда. Діти росли, як бур’ян при дорозі: хто не йде, той скубне. Восьмирічний Вася частенько сидів біля ставка, задумливо вдивляючись у воду, або на кладовищі, біля маминої могили, або заходив аж до Широкої Руди і виглядав, чи не йде з далекого поля матуся.

Сподівався, прийде, пригорне, поцілує, а він розкаже їй усі свої дитячі образи. А тих образ було більше, ніж достатньо. Батько не мирився з мачухою, а крайніми завжди залишалися сироти. В постійних сварках дорослих, у важкій праці (хто дозволить даремно хліб їсти), в образах і несправедливості пролетіло дитинство. Підріс, наважився протестувати, згодом і взагалі пішов жити до тітки. У новій сім’ї його не ображали, та все навкруг було чужим: село, люди, школа. Довелося звикати. Згодом знайшов нових друзів, навчався і намагався прожити на чужині, стати своїм. Потім була успішна здача незалежного оцінювання, випуск і вступ до університету.

Вітер свободи вдихнув йому в обличчя, аж голова запаморочилась. Велике місто, безтурботне студенське життя, ще й гроші, подвійна стипендія, в додачу і ніякого контролю. “Вася, може зупинешся, подумай на що витрачаєшся?”. “Я хочу все попробувати, поки молодий”, – звучало з його уст. Ось так в шаленому ритмі летіли його юнацькі роки, а він шукав себе. З дитинства вабила його романтика армійського життя, любив армійські пісні і кінофільми. Особливо подобався серіал “Солдати”. Як результат – залишає навчання в агроекологічному університеті та йде в армію служити за контрактом. Дванадцятирічний юнак відразу дорослішає, стає самостійним та не сповільнює ритм, як говорять, “поспішає жити”. Несподіваним для нас було його рішення одружитися. “Невже ви не підете з хлібом, як мої батьки, сватати дівчину?” – ця фраза змусила нас дати свою згоду на його одруження. З головою поринає наш Вася в турботи сімейного життя, намагається звити своє гніздечко.

А над країною тим часом нависає неочікувана біда. З початком військового вторгнення на територію нашої держави солдат Малянівський Василь передислоковується для посиленої охорони військового аеродрому у Віниці, потім на полігон у Житомир готувати техніку для відправлення в АТО. Його тривожить невідома війна і разом з тим він прагне бути на передовій. “Хочу бути як усі, хочу, як усі, захищати Батьківщину”, – говорить він у телефоній розмові з сестрою. Є таке бажання – йти захищай. 14 липня 2014 року механік-водій третьої самохідно-артилерійської батереї девятого самохідно-артилерійського дивізіону Малянівський Василь Іванович відправляється в Луганську область у розпорядження керівника АТО. Розвіялась армійська романтика, настали страшні реалії воєнних буднів. Головне завдання для кожного солдата в цих буднях – вижити.

Цвіт полиний серед поля,
Танками потертий
Була в сина друга доля:
Жити, а не вмерти.

Лише півтора місяця був Вася на війні. Та за цей короткий період часу зазирав він у вічі смерті аж п’ять раз. “Вітайте, я сьогодні знову народився, уже п’ятий раз”, – прохопився якось він у телефоній розмові. Довелося йому прориватися на своїй самохідці крізь шквал “градівського” обстрілу, коли перед очима стояла суцільна завіса з земляного місива. Летів крізь паркани, дерева і навіть хати, рятуючи бойову машину і товаришів по екіпажу. Довелося вибиратися з палаючого танка, начиненого гарматними снарядами. Довелося бігти болотистою місцевістю кілька кілометрів, залишивши автомобіль із боєприпасами серед дороги, атакованої “ураганівською” ракетною установкою. Довелося всю ніч сидіти в тісному окопі, вдихаючи їдучий дим від розірваних хімічних снарядів. Довелося зупиняти кров друзям з понівеченими кінцівками, збирати фрагменти тіл бойових товаришів. Важко уявити, як страждала Василева душа після всього пережитого, така юна і вразлива, така незахищена і недолюблена душа. Навіщо ж ти, доле, змусила пройти його крізь ці пекельні жахіття і врешті решт відібрала у нього найдорожче – саме життя.

Став син зіркою ясною,
Колосочком жита.
Вибрав воїн третю долю:
Вмерти, але жити.

Далеко не все з Василевого життя на війні ми не знали: не розповідав, беріг нас. Зараз про це життя нам розповідають його друзі і побратими. Переконуємось з кожним разом, що Вася був відважним воїном, справжнім патріотом, та головне – гідною людиною. Він герой. Він буде жити в пам’яті своїх товаришів. Він буде вічно жити в серцях близьких йому людей.

Ще хочу подякувати Володимиру Івановичу Сінчуку за поезію “Була в сина одна доля”. Цей вірш хоч і присвячений воїнам-авганцям, та ніби написаний про нашого сина.

Л. Губецька.

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ