ПОДІЛИТИСЬ

Чи втомились від війни українці? Волонтери кажуть, що втомились. Інакше як пояснити зниження інтересу до військових. Звичайно, говорять благодійники, рівень життя простого громадянина далеко не найкращий. Розуміють це і хлопці на сході. Втім ті, хто має статки, якщо не допомагав раніше, то зараз – тим паче. Люди звикли до того, що в країні другий рік поспіль війна. Сумно констатувати, але це так, зазначають волонтери Бердичівського благодійного фонду допомоги українському війську “Оберіг-26”. Команда благодійників тримає руку на пульсі проблеми забезпечення військових усім необхідним ось уже другу зиму. Волонтерський екіпаж збирає та відвозить усе на передову особисто. Перед поїздкам нерідко доводилося чути від людей, що може вже досить возити допомогу, що не можуть вони уже нічим допомогти, бо не так грошей нема, як набридла ця війна. Кажуть, потомилися уже збирати поміч, та й сили немає дивитися нате, що влада й досі називає антитерористичною операцією.

4_2_1“Я хочу сказати, що від війни, звичайно, втомилися всі. Втомилися і морально, і фізично. Морально в тому плані, що це давить, бо страждають люди. Втомилися у плані тому, що це гнітить. Дуже втішаємося, що є люди, які вселяють віру в те, що не залишають пости, не залишають один на один з ворогом території України”, – говорить директор Чуднівської гімназії Ніна Дячук.

Володимир Русінов, командир артилерійської батареї військової частини – польова пошта В3231, каже: “Зі своєї думки я й сам розумію, що люди вже втомилися. Багато людей віддають мало не останнє на допомогу армії. Думаю, що у подальшому буде все добре і Україна відновить державний кордон”.

Серед простих людей живе й проста вдячність військовим за мир у тилу. Так, багато хто розуміє: якби не хлопці на сході, хто його знає, як би нам жилося зараз тут.

“Я вдячна, що мої діти, онуки можуть навчатися в школі, тихо і мирно у нас, вдячна, що у них велике серце, не кожна людина піде і стане там воювати”, – говорить Ганна Мачинська, мешканка Іванополя.

Можливість запитати самих військових, чи втомилися вони від війни, з’явилася у нас під час останньої поїздки з волонтерами на передову. Хлопці відповідають по-різному. Та у більшості із них подив у очах.

4_3_1Костянтин Султанбагомаєв – офіцер 95-ої бригади. Після поранення тривалий час лікувався. Міг би лишитися вдома, але не зміг. Каже, багато хлопців стали йому рідними. Тому повернувся до них. “За час мого лікування після поранення ні держава, ні хороші люди не надали мені можливості поїхати на нормальну реабілітацію. Я вернувся сюди, щоб люди, які знаходяться у тилу, провели святковий час зі своїми сім’ями без різних вибухів, щоб люди відчували, що є підтримка зі сходу, що там стоять проти ворога і не допустять його”, – розповів військовий.

Про тих, хто потрапив під першу, другу та третю хвилі мобілізації, самі військові кажуть так: це хлопці, які отримали максимальний стрес, можливий для військового. Четвертій хвилі набагато легше. Адже, зазначають, чоловіки пройшли через навчальні центри, спілкувались з психологами та інструкторами.

“Нас вчили, попереджали, з нами розмовляли про полон. У великому об’ємі 4 хвиля мобілізації отримала інструктажі. Ми рубаємо дрова, копаємо землянки, готуємо їсти. Хтось краще, хтось гірше, але ми всі у цьому беремо участь. Ми тут, бо тут треба бути”, – розповів боєць із позивним Шатун.

Коли під’їжджаєш ближче до передової, питання про втому сприймають гостріше. Наші захисники переконують: стоятимуть до останнього, не зважаючи ні на що.

“Не стомився я нічого. Нічого стомлюватись, треба йти вперед, землю свою захищати. Розумію, що нема з чим і нема як, але бажання є. Не вистачає зброї бойової, нових розробок, техніки побільше, тепловізорів”, – ділиться думками прапорщик Рудніченко, в.о командира роти.

“Ми тут, напевно, зовсім не стомлюємось. Тільки єдине, що від цієї невтоми періодично люди відправляються по психологічну допомогу”, – каже Віталій Олійник, в.о. командира взводу 24-ї бригади.

“Втома – це така штука, що… Ми тримаємось. Це наш обов’язок, Батьківщину захищати. Як би нас це не дістало, але ми тут стоїмо і переживаємо, аби сіра зона не посунулася далі на нашу територію”, – каже Микола Малік, начальник штабу артдивізіону самохідних гаубиць.

Найбільше військових дивує ставлення їхніх однолітків до подій на сході спільної держави. Дізнаються про нього передовсім із соціальних мереж у вільний від служби час.

“Війна набридла не тільки нам, та й, думаю, і людям. Один от питає, чому йому прийшла повістка. Пишу, напевно прийшов час віддати належне Батьківщині. А він – та що вона для мене зробила? Відповідаю: що ти для неї зробив, щоб вона щось для тебе зробила. На цей отримав відповідь: я тут народився, цього достатньо. Кажу: тобі добре, ти у теплому ліжку, з проблем – аби пиво холодне і машина щоб їздила. А тут люди сплять у сирій землі, миші гризуть буває уночі. Війна набридла усім, всі хочуть додому, але не можна зрозуміти нашу владу, яка нічого для цього не робить”, – пригадує Ярослав Шарій, солдат 24-ї бригади.

Ігор Ковальчук, волонтер, зазначає: “Вони втомились?Нехай приїдуть сюди, подивляться як хлопці живуть, у чому вони живуть”.

Побачивши сивочолого військовослужбовця, у нас виникло питання: чому він тут, адже за віком та станом здоров’я міг би сидіти вдома, на своїй Херсонщині, і допомагати хлопцям через волонтерів. Але чоловік на це лише посміхається. Каже, звик сам для своєї країни робити добрі справи. Переконує: одразу зрозумів, що його місце тут, на передовій.

“Я не люблю сепаратизму. На Херсонщині я боровся з ним, був у самообороні, на Майдані. Коли треба було піти мобілізуватися, я пішов в армію, бо люблю свій народ, землю. З таким народом ми непереможні!” – розповів Ігор Білоус, командир взводу.

4_7_1Військові з військової частини – польова пошта В3231 говорять: їм сумувати теж ніколи. Адже щодня є й побутові справи. Як от облаштування території для життя.

“Особовий склад батареї призваний з різних областей України. Це люди середнього і молодого віку, які налаштовані дуже патріотично. Де ми проживаємо – це все обладнано нашими руками. Приїхали сюди – тут був просто ліс. А зараз майже військове містечко. Генератори нам сюди передали волонтери з міста Бердичева”, – каже В’ячеслав Бойко, командир протитанкової артбатареї військової частини – польова пошта В3231.

Не дивлячись на фінансові труднощі та події в країні загалом, люди продовжують підтримувати українське військо. Адже розуміють: хлопці на сході захищають свою домівку і мирне життя кожного із нас.

“Ми виконуємо свій обов’язок по захисту Батьківщини, щоб ніякий ворог не заволодів жодної частинкою землі”, – переконує Володимир Мельник, старший прапорщик військової частини – польова пошта В3231.

“Я дуже дякую нашим військовим за те, що вони є і ми можемо спати спокійно, наші діти можуть ходити до школи, а ми – робити бізнесові справи”, – підсумовує Ірина Піскун, волонтер, голова Бердичівського благодійного фонду допомоги українському війську “Оберіг-26”.

Юлія Сінєльнікова