Господь забирає кращих… Пам’яті Михайла Залізного.

    Господь забирає кращих… Пам’яті Михайла Залізного.

    326
    0
    ПОДІЛИТИСЬ

    “…І в цьому днів круговороті,
    Де все зникати поспіша,
    Як та пташиночка на дроті
    Спочине стомлена душа”.
    (Із поезії Ліни Костенко).

    Заважко про дуже добру Людину вести мову в минулому часі. Але й така життєва дилема залишається закономірністю. І тим вищою буде та пам’ять про таку людину, коли вона множитиметься в серцях тих, хто день-крізь-день, крізь гони років був поряд. А таких було чимале велелюддя довкола Михайла Миколайовича Залізного, а якраз про нього подальший сюжет пам’яті серця.

    …Літо стояло в апогеї жнив. Тогоріч уродили рясні хліба. Здавалося аж земля прогиналася під зористим повноколоссям. У такому золотавому розвіллі я вперше зустрів цього витязя хлібних роздоль на околиці села Обухівки, де Михайло Миколайович жнивував. На якусь мить він зійшов на землю од штурвала степового корабля, аби втамувати спрагу щойно підвезеною джерельною водою. Засмаглий, ясноокий, щирістю і приязню весніло обличчя. Неквапом увійшов у стеблисту пшеницю, щось пильно розглядав, пригорнувши туге колосся. Мені чомусь уся ця поезія людини і поля видалася живим сповіданням душі з ясністю Господньою. Мов оце десь допіру цим розливом золотого моря хлібного сам Бог пройшов і тепер людина припильновувала ся до Його слідів…

    Михайло Залізний ще з юних літ щедро був поцілований Богом на невтомне своє майбуття. Бо до праці так звик, що вся душа і серце були повсякдень у ній. Це в нього, як і в усіх інших братів і сестри великої родини Залізних, од глибокого родового кореня. У них усі любили чесно трудитися і правдою серця служити Богу і людям. Не дивно, що Михайло Залізний присвятив себе служінню Богу і всі роки життя схиляв до цього своїх дітей. А зростив він чимале своє продовження, до того ж по-батьківськи сердечно пригорнув до рідних дітей і чужих, які стали однією гарною сім’єю. От тільки невимовний жаль і смуток огортає душу, що не судилося Михайлу Миколайовичу всіх дітей поставити на власні ноги, спровадити на путь істини в житейському морі. Зарано Господь його покликав до Свого Царства, бо ж кажуть, що Всевишній забирає кращих зі святої та грішної землі. А Михайло ревно і незворушно служив Йому чимало років словом відданості, як пастор Обухівської церкви християн євангельської віри. Ось і сороковини змайнули, як осиротіла без свого пастора громада, як осмеркла Обухівка в горі невтішному, навіть здається птахи змовкли. Пішла з життя прекрасна Людина!

    Ніскільки не перебільшую, пишучи слово Людина з великої літери. Зі мною згоден цілий світ, який знав Михайла Залізного. Бо це був хлібороб, і тесля, і муляр, і зодчий, і просвітитель заблудших, і порадник, помічник, людинолюб, друг, приятель, брат багатьом по життю, і просто світла добра натура… Опісля того освячення у наші дружні взаємини, що залягли в споді душі від зустрічі на жнив’яному полі, змайнуло вже часу та часу… А моя пам’ять і досі все виразно воскрешає при найменшій згадці про Михайла Залізного. Він мені чомусь звідтоді все нагадував світлого Бога хлібних роздоль, якому скорялося кожне хлібне стебельце, до снаги була кожна зернина. Красою неозорою золотих хлібних нив жила і повнилася його душа. Михайло Залізний з того осердя людського, де все вимірюється терпінням, любов’ю, обачністю у взаєминах із оточуючими гармонією живодайної матінки-природи. Він жив кожну мить, одведеного йому Творцем земного шляху, по честі та совісті. А звідси і любов людей до нього була невгасимою. І коли виряджали цього пастора людських душ, цю світлу особистість до останнього земного причалу, то замало було простору на сільських вулицях – од юного до сивочолого вийшло село в жалобі. Так проводжають до світу кращого тих, хто все життя залишався поміж людей кращим. А Михайло Миколайович ревно і щиро любив людей, до нього горнулася Обухівка, як мати до рідного сина, стрічаючи у хвіртці з дороги. Не дивно, що, либонь, найпекучіші сльози були батькові. Невтримно ридав старий, покалічений бурями життя батько, нарікаючи, чому син не його виряджає, а він сина спроваджує ще молодим у не вороття. Пощастило хіба матусі, що не дожила цього сумного дня.

    І село схлипувало в розпуці за своїм пастором, і світ Господній умивався сльозами рясного дощу, прощаючись зі своїм сином. А друг одні, коли вже було душевно-сердечно відспівано небіжчика Михайла, благословляло йому останню дорогу сонячне розорення, здавалося, що небо розверзлося втіхою, приймаючи до високості своєї новоприставленого земного благодійника і добро творця. Земний світ полишала добра Людина і при цьому полишаючи по собі помітний слід благородства і людинолюбства. Михайло Миколайович намарне не прожив жодного дня, усього себе віддавав служінню Богу, вірив у Його правду, сповідував добро і з тим і полинув у небо. Легкокрилою пташиною злинула його душа і десь там шукає прихисту побіля Господа. І буде йому високе і світле Царство Небесне, він гідно вистраждав земним повсякденням любові й пошанівку на небесах Господніх. Нехай йому легко відкриваються ворота Царства Небесного, де немає ані сліз, ні зітхання, а лише радість безкінечна. Він із осердя кращих, тому і зарано його покликав Всевишній до себе. Хай там його душа спочине, «як та пташиночка на дроті» за словами великої Поетеси часу Ліни Костенко, яка стала воістину совістю великої епохи.

    А Михайло Залізний зостанеться назавше в серцях усіх, хто його знав,совістю свого часу. Бо ця Людина ніколи не зрадила обраному служінню в океані життя, чесно і достойно прожила кожен свій земний день, і дуже віриться, що честь і гідність Михайла Залізного, його бездоганну людську совість роки-крізь-роки сповідуватимуть сини, а потому і їхні діти понесуть те достоїнство дорогою правди. Щаслива та людина, навіть одійшовши душею до світу Господнього, яка щоденно горіла вогнем доброти і благородства, зігріваючи побіля себе інших на березі життя.

    Едуард Подільський,
    Заслужений журналіст України,
    багаторічний вірний друг і брат родини Залізних.

    БЕЗ КОМЕНТАРІВ

    НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ