Ось уже більш як століття бердичівлянам та численним гостям міста відома жаргонна назва Бердичівський Бродвей. Коли вона з’явилась – ніхто точно не знає. Ми можемо лише припустити, що виникла вона на хвилі захоплення американськими мюзиклами, що отримали широку популярність у 20-х роках минулого століття. Закінчилась світова війни, людство воліло поринути у веселу безтурботність, аби забути страшні роки втрат та неспокою. Автором назви міг стати палкий шанувальник, який, можливо, ніколи й не бував у Нью-Йорку на Бродвеї, але… Яка ж душа не бажає чогось екзотичного?
А от коли вперше “бердичівський Бродвей” з’явилась у літературі – відомо. В одному з перших оповідань бердичівського письменника Василя Гроссмана “Бердичев не в шутку, а в серьез”, опублікованого, до речі, у столичному журналі “Огонёк” у 1929 році, зустрічаємо цікавий опис Бердичева. І як стверджує письменник, до революції в Бердичеві Бродвеєм іменували… Соборну площу, на якій знаходились будинки місцевих купців та банкірів:
“Рабочая часть города – Пески, долгие годы упорно боровшаяся с бердичевским Бродвеем – Соборной площадью, – победила. Буржуазные квартиры давно заняты рабочими. Большие купеческие дома сверху донизу заселены рабочими: рабочие живут в кварталах своих бывших хозяев”.
Доля Соборної площі була такою ж мінливою, як і доля самого міста – то площу перейменували на Радянську, то у роки німецької окупації їй надали назву Українська.
Під час визвольних боїв у січні 1944 року площа зазнала докорінних змін – багато будинків знищили у вирі запеклих боїв (а ще до того радянська влада знищила й головний архітектурний елемент площі – Успенський собор). У часи повоєнної відбудови остаточно зникла й та частина вулиці-площі, що йменувалась Золотою вулицею. Немає нині ні красивих будинків заможних бердичівських банкірів, ні магазинів із коштовностями та золотом. На їм місці з’явились безликі багатоповерхівки, що отримали в народі дещо зневажливу назву “хрущовки”.
Але бердичівський Бродвей залишився. Лише змінив прописку – з кінця 50-х років ним став бульвар, який тягнувся від школи №5 до пивзаводу. Цілих півтора кілометри! Саме тут Бродвей став відповідати своїй первісній назві – у перекладі з англійської Broadway – широкий шлях. Вечорами, у вихідні дні бердичівляни прогулювались бульварами, немов дефілювали на сцені.
У сучасній літературі цю назву згадує багато митців. Так, фотожурналіст Віктор Коржук у збірці “Рассказы по-бердичевски” (2002) присвятив цій темі окреме оповідання, яке так і назвав – “Бердичевский Бродвей”:
“В те годы бульвар для Бердичева был тем, чем для Киева – Крещатик, для Одессы – Дерибассовская, а для Америки – Бродвей. Начинался он от школы №5. При входе, с правой стороны бульвара, стояли три пивных автомата. За десять копеек там можно было выпить стакан пива. А умельцы завода «Прогресс» умудрялись пиво пить бесплатно: вместо денег они бросали в автоматы металлические шайбочки.
Вдоль бульвара стояли скамейки. Но практически присесть на них было невозможно: всегда заняты. Бульвар был своего рода подиумом, на котором демонстрировалось все: от причесок – до обуви”.
Цікавий опис, чи не так? Не відставав від журналіста письменник, уродженець Бердичева Борис Ройтблат. Свою збірку оповідань, яку видав у 2004 році в американському Сан-Франциско, Борис Ройтблат назвав коротко – “Король Бродвея” (маючи на увазі ще одну легенду Бердичева – Ізю-газировщика). Закономірно, в однойменному оповіданні читаємо:
“Когда-то в городе Бердичеве был шикарный Бродвей. Это было в середине хрущевских лет, и это было незабываемое время.
Бродвей находился на улице Либкнехта. Это был смачнейший кусочек вечернего пейзажа, который начинался от башни. В детстве я думал, что эта башня зовется Пизанской. Потом оказалось, что она водонапорная.
К семи вечера Бродвей заполнялся публикой. Этих людей нельзя было назвать прохожими. Они по улице – не проходили. Они по ней – фланировали. С расстановочкой, с бонбончиком-с!
Представьте себе этот кайф, и вы поймете, каким – в тысячу раз лучше! – он был тогда.
Вы медленно фланируете по Бродвею. Вы одеты в самое лучшее. Бродвей не терпит случайных пиджаков. А ваши туфли не просто начищены. Они – сверкают. Если они не будут сверкать, завтра весь город будет называть вас паршивым шлепером. Перед вами закроются двери лучших домов Бердичева. И вы поймете, что Бродвей – не туалет”.
Якщо ви думаєте, що це все, то помиляєтесь. У черговому ройтблатівському оповіданні під назвою “Космос, Бердичев и Я” зустрічаємо коротке за змістом, але геніальне за стилем зізнання у коханні до міста:
“Был май.
Что такое в Бердичеве май – это нельзя понять, если вы не оттуда!
Цветет сирень. Из каждого дома – запах фаршированной рыбы. В городе – тотальная влюбленность. Влюбляются все, даже милиционеры! Девочки ходят с голенькими ножками, с короткими юбочками. Везде цветы, все пахнет, и на пляже нет свободных мест. Вечером весь город ходит по Бродвею. Все остальные – катаются на лодках”.
Минули часи бердичівського Бродвею – він зник. Запитай сучасну молодь, що означає “бердичівський Бродвей” – у відповідь будуть лише знизувати плечима.
Першим ударом для Бродвею стало часткове знесення бульварів, проведене у 1981 році. З цього приводу існує легенда: одного разу до Бердичева несподівано завітав секретар обкому партії Василь Кавун, а першого керівника міста не виявилось у кабінеті – нібито його машина повільно пересувалась доволі вузькою центральною вулицею. Ось і надійшла керівна вказівка прибрати бульвари та розширити проїжджу частину. Бульвари демонтували на двох ділянках – від середньої школи №5 до Жовтневої площі та від перехрестя з вулицею Фрунзе до пивзаводу.
Що стало другим ударом для Бродвею, версії різняться. Одні стверджують, що це масовий виїзд бердичівських євреїв на історичну батьківщину, інші – така ж масова поява у пересічних бердичівлян телевізорів, а згодом відеомагнітофонів та DVD-програвачів. Переваги, які вони надавали (індивідуальний перегляд у комфортних умовах власної оселі), призвели до того, що городяни почали поступово відмовлятися від вечірніх прогулянок, віддаючи перевагу тихому перегляду цікавих телепередач. На мою думку причиною стало і те, й інше.
Нині залишилась лише ностальгія. За бульварами, хоча їх частково й відновили, за старим містом, за бердичівським Бродвеєм. Відчуваючи цю ностальгію бердичівлянка та кінорежисер за фахом Алла Міщук у 2014 році створила документальний фільм “Бердичевский Бродвей”, в якому описала історію появи першого бульвару Бердичева, цю частинку “американської мрії”. Фільм передає місцевий колорит та дух того далекого для багатьох часу.
Що далі? А далі світле майбутнє, де обов’язково з’явиться і свій Бродвей, і свої легенди, і нові історії провінційного містечка.
Анатолій Горобчук.
