Додому НОВИНИ Культура БЕРДИЧІВ СКЛИКАЄ ДРУЗІВ

БЕРДИЧІВ СКЛИКАЄ ДРУЗІВ

44
ПОДІЛИТИСЬ

У серпні на Бердичівщині оргкомітет підвів підсумки Конкурсу одного вірша III Фестивалю-конкурсу поезії та авторської пісні імені Віктора Ізотова «БЕРДИЧІВ СКЛИКАЄ ДРУЗІВ» (ІЗОТОВ-ФЕСТ-2022).

ГРАН-ПРІ:
Людмила Іванець, м. Харків (34 бали).

I місце:
Галина Бендза-Коцовська, м. Львів (33 бали);
Оксана Мох, м. Львів (30 балів);
Володимир Вербіян, м. Київ (30 балів).

II місце:
Інна Калина, м. Гановер, Німеччина (29 балів)
Анастасія Горденкова, с. Степанівка, Вінниччина (29 балів);
Олександр Ватага, с. Нова Ободівка, Вінниччина (29 балів);
Олена Макарчук, м. Суми (29 балів);
Людмила Шостацька, м. Хмельницький (29 балів).

III місце:
Ольга Бортнікова, сел. Пулини, Житомирщина (28 балів);
Валентина Турчин, м. Суми (28 балів);
Представляємо увазі читачів поетичні твори переможців конкурсу.


Контрольний твір

Нація не вчорашнє нехрещене немовля.

Скільки їй бігти контуром завченого нуля?

Нація, як не дивно, навіть не молода.

Це ось розбите місто — вроджена слобода.

Ці ось степи солили заспані чумаки.

Відстань не скасувати, вирвавши сторінки

з атласів, метрик, зошитів. Клятий контрольний твір

щопокоління пишеться кров’ю надій та вір,

загнаних дивозвірів чи спопелілих мрій.

Визирни з льоху, Боже. Що там гуде вгорі?

Нині такі великі зорі понад Дніпром,

як за часів найперших сутичок зла з добром.

Ген віковічно-сиві коси розплів Озів.

Скільки іще пологів у дів (і так само вдів)

приймуть чотири вершники — вісники судних діб?

От би на той бік місяця — босими — по воді…

Боже, чи на зв’язку Ти ще з нацією, котра

досі ніяк не може вибратися з «котла»?

© Людмила ІВАНЕЦЬ, Харків.

* * *

Мій Бог зі мною в пасторальній тиші.

В бинтах з туманів. В опіках заграв.

Мій Бог зі мною в боязкім затишші.

У стеблах перебитих душ і хмар.

Мій Бог зі мною в темних коридорах.

В наземних та підземних укриттях.

Коли тривоги дзвони б’ють на сполох

Трима за руку. Сходить в молитвах.

Мій Бог зі мною у щемливім: «Як ти?»

В окрайці хліба. У ковтку води.

Коли в боях обвуглені антракти

І є лиш мить когось уберегти.

Мій Бог зі мною нашива шеврони.

Дощу кропилом скроплює шляхи.

У воїнів серцях. Для оборони

Він в’яже сітки. Роздає щити.

Мій Бог зі мною розбира руїни

І волонтерить сотнями колес.

Мій Бог на полі бою України

Під синьо-жовтим куполом небес.

© Галина БЕНДЗА-КОЦОВСЬКА, Ходорів, Львівщина

* * *

Запла́та

Сльози лила́ у ночви,

В ночвах хліби місила.

Варвар зі сходу топче

В лоні землиці жниво.

Знищив вогнем зухвало —

Осиротіли жорна.

Нивка-вдова напʼяла

В горі хустину чорну.

 

Сльози лила́ в корито,

Білу місила глину.

Призьбу її розбито,

Хату наполовину.

Тріснуті скніють кахлі,

Тулять пороги стелю.

Свічка остання чахне,

Скапує воском в жменю.

 

Сльози лила́ в могилу,

Помсту на них місила.

Чхало кадило димом —

Мала одного сина.

Гепне земля об дошку —

Проклятий будеш, кате.

Зносиш її сорочку —

Буде тобі запла́та.

© Оксана МОХ, Львів.

* * *

ЛИСТИ З ПОПЕЛУ

Розрізаний лезами бою

Лежить обезкровлений час,

Як, граючи ролі героїв,

Собою лишитись…

Донбас

Крізь анатомічний театр

Іду, бо незгодний я з ним,

Як в пишних придворних палатах

Собою лишитися…

Крим

А вічність замовкла байдуже,

Життя мов якийсь дивний сон,

Коли увесь світ занедужав,

Лишаюсь собою.

Херсон.

© Володимир ВЕРБІЯН, Київ.

* * *

Дивишся на годинник – перша година ночі.

Чи перша година пополудні?

Одна донька грається лялькою, друга схлипує уві сні.

Надворі XXI століття. Центр Європи.

Сто колін війни.

 

Прибираєш до стіни матрац – а під ним каміння думок.

А під ним неспокій дня. Одна донька просить хліба,

Друга проситься на руки.

Надворі XXI століття. Центр Європи.

Сто поверхів агресії.

 

Вдивляєшся в далечінь – згарища ріжуть день

криками гвалтувань. Одна донька сховалась

від страху під стіл. Друга питає: «Мамо, за що це все?»

Надворі XXI століття. Центр Європи.

Сто морів крові.

 

Пишеш на фронт листа – просиш тільки одне:

«Повертайся живим!» Одна донька стискає свої кулачки.

Друга читає Тарасові вірші.

Надворі XXI століття. Центр Європи.

Сто років без дитинства.

 

Заплітаєш коси

Кожній дитині сонця.

Замовляєш на сніданок насіння миру.

Все буде Україна.

© Інна КАЛИНА, Гановер.

* * *

– Я Маріуполь. В диму і в огні.

Моє небо від болю втрачає свідомість.

– Я Буча. Мене день при дні

Знищує ворог. Навкруг – невідомість.

– Я Харків. Будинки горять і горять,

Болить моє тіло, не гоїться рана.

– Я Київ. Сьогодні снаряд

В приватний будинок влетів дуже рано.

– Я мама. Рятую дитину свою,

Тікаю, а вслід свистять кулі.

– Я жінка. Я Господа тихо молю,

Щоб ночі без бою минули.

– Я воїн, країни своєї герой, її син.

Любов моя щира й нетлінна.

Народ мій устане назавжди з колін,

А з ним – і уся Україна!

© Анастасія ГОРДЕНКОВА, с. Степанівка, Вінниччина.

* * *

Заради ідеї свободи, заради

Живих, і загиблих, і тих, кого ще

Народять колись. Ви пішли під снаряди,

Під гради ворожі. Свинцевим дощем

Кулі омили відтинки зачисток;

Сльози омили хустки матерів.

Зброєю різних характеристик

Вечір за вечором обрій горів.

В небо вшиваючись, ніби у рану,

Стрільнами гаубиць, рвали вперед

Двадцятирічні війни ветерани,

Кожен з яких – героїзму портрет.

В гущі боїв артилерія-серце

Б’є, ніби стогін з роздертих грудей;

Б’є джерелом. Полум’яне озерце

Вже на позиції ворога. Дме й

Смаженим гіркне у вітрі звитяга,

Цілують Химери Антонівський міст.

Світлини, де трактор у роль танкотяга

Вживається. Поруч – згорілий танкіст.

Відлунюють степом потрійно заряди.

Тут кращі найкращих, тут ті, хто не тще.

Заради ідеї свободи, заради

Живих і загиблих. І тих, кого ще…

© Олександр ВАТАГА, с. Нова Ободівка, Вінниччина.

* * *

4. 5. 0

Камуфльований янгол вітає бентежний світанок.

День новий прокидається, гасить на небі зірки,

Зачерпнувши туман у полив’яний щерблений дзбанок,

Доливає у каву ці білі ранкові вершки.

 

Янгол тут не з учора і звик до липневої спеки,

Тільки б сонце не тьмарили чорні ядучі дими!

Тільки б десь не стискалось від болю матусі серденько,

І залишились люди хоча б ще на хвильку людьми…

 

Він навчився не бачити тріщин в розбитім люстерці,

І прогнози не слухати зляканих боєм зозуль.

Камуфльований янгол скидає запилені берці.

Ще доба без смертей, без поранень. 4.5.0.

© Олена МАКАРЧУК, Суми.

* * *

ПОЕТ ІЗ БУЧІ

В зґвалтованій Бучі багато біди:

Могилки в дворах, закатовані діти.

Тут вижив поет, із поетів один,

Щоб біль свій повідати всенькому світу.

Він бачив цей жах без рожевого скла –

Вже був загартований горем і болем.

Не знав ані дня, ані дати числа,

Без хліба й водиці він жив дуже кволо.

Крізь шпарку в підвалі ловив промінець.

Нашіптував вірші, йому лиш відомі.

Як мантру казав: «Це – іще не кінець»

І це – вже для нього була аксіома.

Були його дні дуже схожі на ніч,

Здригалось і падало небо додолу,

Дивилася сумно зруйнована піч

І вже не зосталось нічого від дому.

Кричати – не можна, він болем писав

Свої, окуповані ворогом вірші,

Йому диктували самі небеса,

І билося серце гучніше від тиші.

Він плакав, як бачив жахіття війни,

Дивилася Буча, немов з того світу,

Змішалися запахи смерті й весни,

Навіки на серці, залишивши міти.

Він є літописцем страшної війни,

І всі його вірші побиті до крові.

Когось він щоразу просив: «Обійми»

Й живим залишився заради любові.

© Людмила ШОСТАЦЬКА, Хмельницький.

* * *

КОЛИСКОВА

Люлі, люлі, спи, моя дитино,

Хай тобі насниться Україна –

В квітах, із лелеками, з весною –

Теплою, у травах, в супокою.

Без сирен, без вибухів, тривоги,

У долонях всміхненого Бога.

З гірками і гойдалками в парку.

З грою в «класики». З м’ячем, в скакалку.

… Твої очка огорнула втома.

Іграшки лишилися удома,

Книжечки і зошити, малюнки,

Ліжечко м’якеньке, подарунки.

Підземелля стало за домівку…

Спи, дитино, прихили голівку.

А я помолюся тихо,

Щоб скінчилось це жахливе лихо,

Щоб спинились танки всі і «гради»!

За всіх тих, хто бореться завзято –

За дітей, за мир, за Україну –

Молиться Усесвіт без упину.

Люлі, люлі, спи, моє серденько.

Янголи чатують – геть близенько.

Буде сонце, добра, світла днина,

І незламна мирна Батьківщина!

© Ольга БОРТНІКОВА, Пулини, Житомирщина.

 

* * *

на місці згарища вона сіяла маки і чорнобривці,

після окупації у квітні, щойно в її селі стало тихо,

сипнула і біля могил, що лишили нам братовбивці,

ті квіти своїм корінням вбиратимуть наше лихо,

і килим червоно-багряний, мов прапор покриє попіл,

мов символ, що ми живемо на згарищах між могил,

і душу свою стражденну вона поділила навпіл,

в одній складатиме квіти, а в іншій ‒ від вибухів пил,

хоч стогне Земля від болю і кров’ю стікають рани,

здається, для чого квіти у цій непроглядній пітьмі,

якщо і зможуть зцілити, навіки залишуться шрами,

а стебла свої вчорнілі холодній залишать зимі,

вона не зважає на сльози, молитви і пересуди,

вона сіє квіти у полі, в душі своїй і на полотні,

п’янкі пурпурові барви нам не дадуть забути,

що жити нам доля веліла у цій кривавій війні,

летять пелюстки за вітром, шукають собі прихисток,

мов вісточка всім, хто світом розбрівся під час боїв,

як воїн, незламний та дужий, між квітів зійшов любисток,

стоїть насторожі, пильнує спокій лісів і гаїв,

і щоб не змарніли ті квіти, окроплені слізьми в молитвах,

вона на лляну сорочку багряні нанесла стіжки,

тепер чорнобривці і маки стоять до останньої битви,

тій нитці кроваво-червоній тепер непідвладані роки.

© Валентина ТУРЧИН, Суми.