Валерій Барановський: «Моє життєве кредо – бути достойним фермером в українських реаліях»

Валерій Барановський: «Моє життєве кредо – бути достойним фермером в українських реаліях»

2343
ПОДІЛИТИСЬ

Цієї п’ятниці країна вперше відзначатиме День фермера. У пояснювальній записці до проєкту указу зазначається, що в цей день в Україні у 2003 році був ухвалений закон «Про фермерське господарство». Свято заснували «з метою сприяння розвитку фермерського руху в Україні та на підтримку ініціативи громадськості».

Аграрії, аграрництво – ці терміни у розумінні пересічних українців нині ототожнюються з легкою працею (як на розвиток сучасних технологій) та надприбутками. Також багато хто у своїй уяві бачить механізатора, який керує суперсучасним трактором чи комбайном з клімат-контролем у кабіні та повністю автоматизованим керуванням.

Але реалії життя сучасного аграрія, а тим більше фермера-українця, далекі від картинки, створеної піарниками різних мастей – як і в минулому, ця праця залишається важкою і як фізично, так і психологічно, потребує не лише знань та вміння, а багато у чому й банального везіння.

Про аграрну справу, плюси та мінуси праці фермера в сучасних умовах ми розмовляли з одним із представників цієї категорії підприємців Валерієм Барановським. Його товариство з обмеженою відповідальністю «Агро-Райгородок» ось вже який рік працює на райгородоцьких землях, приносячи аграрію як радощі перемог, так і смуток втрат.

– Кажуть, фермерство – це життя на своєрідній гойдалці, коли ти то влітаєш на вершину, то опиняєшся на самому дні…

– …І від тебе, буває, мало що залежить! Так, це реалії нашого життя – фермер не знає, що на нього очікує на початку нового аграрного сезону, тому й соломи наперед не підстелиш. Ми вкрай залежні як від примх погоди, так і від дій уряду, політиків.

Валерій та Анатолій Барановські – справжня династія сільськогоспвиробників.

І це слова звичайного фермера, а не маргінала-політика, який в угоду власних амбіцій ще пів року тому з високих трибун волав, що українські фермери – це заможний прошарок українського суспільства, який твердо стоїть на землі, має купу грошей та ще й не бажає їх віддавати громаді.

Що це не так, свідчать сучасні реалії. Чи посуха, чи рейдерське захоплення землі та врожаю роблять фермера не лише банкрутом, але й ставлять на межу життя і смерті. Останній яскравий приклад – Херсонщина, де фермер покінчив життя самогубством через те, що посуха знищила весь врожай.

– Звичайно, кошти у нас є. Але не для викидання на вітер, або величезні заробітні плати держчиновникам, а на конкретні цілі – придбання посівного матеріалу, на техніку, на міндобрива та багато чого іншого. І, звичайно, на виплати пайовикам.

Комбайнери-трактористи Валерій СЛЮСАР та Валерій МАНІЛЬЧУК.

Господарство, як вказує Валерій Анатолійович, виплачує пайовикам орендну плату у розмірі 10 відсотків від оціночної вартості землі. Багато це чи мало, залежить від багатьох чинників. Наприклад, у деяких господарствах Бердичівщини виплачують й по 6 відсотків. Але в «Агро-Райгородку» виплати йдуть не раз на рік, як у більшості господарств, а впродовж всього року: забрати свою частку селяни можуть частинами в будь-яку пору року. Для багатьох це зручно, а з урахуванням невпинної інфляції ще й вигідно.

Але ми повернемось до розмови:

– Коли у Вас з’явилось бажання зайнятись фермерською справою?

– Ще з дитинства. Мені завжди було це цікаво, я з захопленням допомагав батькові. Що, куди, як – було не важко засвоїти, розібратись. Так що я не новачок у фермерській справі.

Батько Анатолій Йосипович виховав двох синів та доньку, шлях яких за мрією батьків не мав бути пов’язаний із селом. Але, мабуть, зіграли гени – молодший Валерій хоча й пішов спочатку стопами брата та сестри, отримав початкову медичну освіту, навіть декілька років відпрацював у медичній галузі, але… далі життя поставило все на свої місця. Повернувся до Райгородка, спочатку працював у батька на підприємстві – і трактористом, і механізатором, і агрономом. Поступово заглиблювався у справу, вивчав нюанси. Згодом постало питання й отримання відповідної фахової освіти, отож закінчив житомирський агроуніверситет за спеціальністю «агроном». Ну а далі, як то кажуть, понеслось.

Завідуючий складом Олександр ПОЛІЩУК.

– Це моє. Я фактично з дитинства цікавився фермерською справою. Коли випала нагода, розпочав з двадцяти гектарів, хоча й із пустими кишенями. Першою культурою стали буряки, згодом площі посівів поступово зростали. Було важко, декілька разів потрапляв у значні борги. Але розчарування не було ніколи. Нині навіть смішно згадувати, що на ті часи фактично був на утриманні власної тещі, жив за рахунок її пенсії. Але вдалось таки зрушити власне підприємство з мертвої точки, налагодити роботу, завоювати авторитет у селян.

Нині на Бердичівщині діє близько восьмидесяти фермерських господарств, лише на райгородоцьких землях – троє. Але це на сьогодні всі землі обробляються, поля не пустують. А років двадцять тому було не так – країна залишалась структурно слабкою, економічні зв’язки не налагоджені, діяв такий собі «дикий капіталізм». І завдяки саме таким фермерам, як Валерій Барановський та його колег, ситуація в країні стала поступово змінюватись. Цей «бізнес по-українськи» почав сам створювати собі умови, налагоджував необхідні зв’язки без огляду на державу, змінював ситуацію під себе.

Анатолій Барановський біля плантації молодого хмелю.

– Нині біля 800 гектарів маємо в обробітку. І все це завдяки довірі селян, які повірили в мене. Сіємо кукурудзу, пшеницю, ріпак, сою, горох – все те, що має попит. Є порівняно невелика ділянка з вирощування хмелю – культури, яка ще з радянських часів здавна культивувалась у місцевому радгоспі. І хоча нині об’єми її вирощування порівняно незначні, її достатньо для забезпечення потреб того ж таки Бердичівського пивзаводу.

Ріпак, соя, кукурудза – культури, які вирощують майже всі фермери не лише Бердичівщини, але й Житомирщини, Поділля в цілому. Це не їх забаганка – до цього спонукає попит, у першу чергу іноземців. Адже саме туди йде значний об’єм вирощеного в Україні.

– Нині ситуація в галузі значно краща, ніж десять років тому. Для фермера є більш-менш усталені умови, правила, які регулятори тримають, стимулюючи нас. Але всіх проблем владнати досі не вдалось. Горезвісні агрохолдинги час від часу нахабніють, маючи своїх лобістів в органах влади.

Ми згадуємо події восьмирічної давнини: на той час молодому керівнику фермерського господарства довелося по справжньому відчути на собі всі принади тогочасних економічних реалій: рейдерське захоплення своєї землі, неймовірний тиск, неприховані погрози… Найкритичнішою стала ситуація, коли озброєні молодики оточили 200-гектарне поле і нікого до нього не допускали, навіть депутатів районної, обласної рад. Боротьба за землю перетворилась на доволі тривалий процес: довелося звертатись до засобів масової інформації, у районну та обласну держадміністрації, до Верховної Ради та Генеральної прокуратури.

Попри тяганину, Валерій Барановський вистояв. Підтримали його у цьому й односельчани, а головне – пайовики. Сприяли успіху в роботі й досвід та підтримка батька Анатолія Йосиповича – досвідченого хлібороба, який і донині опікується вирощуванням хмелю.

Різноробочі Василь Манільчук та Юрій Галонза.

Такі історії ще вряди-годи зустрічаються на теренах України. Є й зворотній бік фермерства – з’являються одноосібники, які працюють в тіні. Від них ні податків у казну, ні до місцевої громади. Отже, державі, як регулятору, є над чим попрацювати. Своє слово можуть сказати й люди, адже їх важіль не з малих – доволі скоро відбудуться вибори до місцевих громад.

– Чи варто фермеру йти в політику?

– І так, і ні. До місцевої громади цілком необхідно – варто бути обізнаним щодо того, як житиме твоя громада. І якщо йти не самому, то хоча б необхідно мати свого представника, який розуміється на господарській проблематиці. А вище – до обласної чи Верховної ради, то це справа професійних політиків, які мають дослухатись до проблем того ж фермерства. А не дослухатимуться, то в нас є власні, перевірені часом методи впливу.

Восени минулого року всім нам запам’ятались перипетії з підготовкою закону про ринок землі в Україні: численні зустрічі з народними депутатами, представниками уряду, а також, як важіль впливу, перекриття автодоріг. Серед бердичівських фермерів активну позицію зайняв і Валерій Барановський, техніка та люди якого також перекривали автотрасу Бердичів-Житомир.

– Закон про ринок землі в Україні прийняли. Чи всі ваші побажання законодавці врахували?

– Не всі, звичайно. Але в цілому я – за ринок землі. Та ринок цей має стати цивілізованим. Нині ж він вигідний у першу чергу потужним агрохолдингам. Чому? Місцевих не працевлаштовують. Самі приїхали, посіяли, зібрали, і їх більше ніхто не бачить у тому селі, землі якого вони обробляють. Чи вигідно це селянам, громаді? Звичайно, ні.

Допомога простих фермерів, які проживають безпосередньо в селах, неоціненна. Вони допоможуть і рідній громаді, і простим селянам – чи власний город ви-орати, чи матеріально допомогти. Як для нашої країни, то це, мабуть, краща на сьогодні форма розвитку аграрного підприємництва. Чи піде держава цим шляхом, стимулюючи розвиток середнього та дрібного фермерства, покаже час.

На плантаціях, де вирощують якісний хміль.

– У Вас на підприємстві працює зо два десятка працівників. Ви можете назвати імена тих, хто з них є кращими у роботі?

– Ні, не назву. Не те, щоб їх не було, просто майже кожен заслуговує і відзначення, і поваги. Наші робітники – це такий, майже сімейний, колектив, де усі працюють на загальний результат. Мабуть, у цьому й наша сила.

– Ваше кредо?

– Фермерством необхідно займатись від щирого серця, а не для однієї мети – прибутку. Лише тоді у вас буде гарний результат.

Бесіду вели Анатолій ГОРОБЧУК
та Віталій БЕЗПАЛЬКО.

БЕЗ КОМЕНТАРІВ