Додому НОВИНИ Влада і громада Волонтерський рух в “мирному” Бердичеві

Волонтерський рух в “мирному” Бердичеві

599
ПОДІЛИТИСЬ

Боротьба за перемогу стала всенародним рухом, до якого долучилася волонтерська організація “Крила Фенікса”. Розмова із волонтеркою Ніною, яка опинилася у складних життєвих обставинах із м. Бердичева.

Як Ви вирішили стати волонтером?

— Як тільки моя дитина закінчила університет та пішла добровольцем в АТО, я прийняла рішення стати волонтером. Задля того, щоб легше було жити вирішила йти у волонтери в організацію “Крила Фенікса”. Там я знаходилася серед таких самих, як я. Мені було морально легше.

Розкажіть, будь ласка, як це сталося?

— Коли ти вдома не знаходиш місця, сидячи в чотирьох стінах, і шукаючи п’ятий куток в кімнаті — то краще знаходитись серед таких людей. Це були матері, дружини та сестри, чиї чоловіки знаходились в АТО. Нам було краще, коли ми об’єднувалися разом. Хоча ми й ніколи не говорили про наступи. Ми розуміли, що робимо свою справу, оскільки нам потрібно допомагати хлопцям.

Отож, я знала де знаходиться ця організація, однак мала деякі справи у місті. Вкотре забираючи газети із поштової скриньки натрапила на листівку. В ній повідомлялося про те, що в неділю біля мого будинку “Крила Фенікса” будуть збирати допомогу для бійців АТО. Це був вересень 2014 року. Я приготувала деякі речі та консервацію, але вирішила запитати що їм потрібно найбільше, бо в листівці було написано дуже багато. Наступного дня перейшовши через дорогу я побачила машину, біля якої знаходились хлопці та дівчата, а поруч стояв жовто-блакитний прапор. Неподалік був вивішений великий банер про гуманітарну допомогу.

Підійшовши до авто — познайомилася з молодими людьми. Сказала, що хочу допомагати їм в будь-який час. Взяла в них номер телефону, запитавши чого найбільше потребують наші бійці. В першу чергу я запитала, чи вони не їдуть туди, де знаходиться мій син. Вони мені відповіли, що ні, вони туди не доїжджають до передової.

Чого найбільше не вистачало бійцям АТО?

— Волонтери мене попросили купити по-можливості сигарет. Я купила сигарет, зайшла додому по речі та попросила сусіда донести це все. За цих 20 хвилин, що мене не було, там зібралася дуже велика черга із велосипедами та візками, оскільки люди привозили овочі. Це була осінь. Я чекала свою чергу та розмовляла із волонтерами — де вони збираються і коли, бо я вже була згодна допомагати. В цей час я побачила, що в сторону волонтерів йшла старенька бабуся, на вигляд їй було років 80. Вона щось несла в торбині, що ледве не діставала до землі. Один хлопець із волонтерів вийшов їй назустріч, щоб допомогти донести ту торбинку. Виявляється, що бабуся несла трьохлітрову банку помідорів. Вона розповідала як пережила Вітчизняну війну й зрештою вона знає що таке війна. Протерши цю банку від пилу, мовила: “нехай це буде нашим синочкам”. Ми всі стояли зі сльозами на очах. Людина, якій одного разу довелося пережити війну, розуміє яка допомога потрібна теперішнім бійцям.

image001_fen
Павло, син волонтерки Ніни.

Яким чином гуманітарна допомога потрапляла до бійців АТО?

— В зону АТО їздили три автобуси, які допомагали 26-й Бердичівській артилерійській бригаді, 95-й Житомирській аеромобільній бригаді та 30-й механізованій Новоград-Волинській. Їздили наші хлопці волонтери. Возили тепловізори, біноклі, взуття, рукавиці, носки. Їздили трьома автобусами 1 раз в тиждень. Знаходилися там 5 днів, 2-3 дні поверталися додому та висипалися. В цей час ми знову завантажували машини, щоби відправити в АТО. Двоє з волонтерів, які були водіями – це Олександр Ярмошин та Сергій Варакін. Вони залишилися добровольцями в АТО тому, що не можуть сидіти в місті склавши руки. Олександр Ярмошин, який був керівником організації “Крила Фенікса” часто телефонує і говорить, що потрібно та просить надсилати “Новою поштою”. Наразі їздить лише одна машина в зону бойових дій, бо дві інші потрапили під обстріл. Нині простіше щось передавати “Новою поштою”. Та й навіть таксисти не беруть гроші за те, щоб відвезти необхідні речі до пошти.

Ви часто знаходилися в офісі організації “Крила Фенікса”?

— Так, ми навіть всі по черзі чергували там, бо кожної хвилини могли зателефонувати хлопці з АТО. Одного разу мені зателефонували та повідомили, що після обстрілу на блокпостах, хлопці залишилися голі та босі в прямому сенсі цього слова. Мені почали називати розміри одягу, та що найдивніше потрібно було знайти 78-й розмір бушлата та взуття 52-го розміру. На складі я знайшла міліцейського бушлата, а взуття такого розміру ми замовили у Житомирі. Через декілька днів нам зателефонували й сказали, що вже не потрібно. Ця людина вже померла.

Ви знали в якому місті перебував Ваш син?

— Паша знаходився в розвідбатальйоні, їх ставили на різні позиції та часто перевозили з одного міста в інше. Де він точно знаходився — я не знала. Коли я надсилала йому посилки з речами, то просто знала приблизний район. Дзвонив він дуже рідко. Це був один раз в 3-4 неділі. Найбільше я з ним розмовляла 40 секунд. Телефонувати сама я не мала права. Я це знала. Я повинна була чекати дзвінка від нього. Дзвінки були рідкі і дуже короткі. Він не стояв на блокпосту, він був у розвідці. Я не могла видати сина своїм дзвінком.

Що є найважчим у Вашій роботі?

— Найважче це йти вулицею ввечері, бо часто мені доводиться бачити, що там стоїть багато молоді з пляшками пива в руках та із сигаретою в зубах. То їм добре тут і зараз, їх більше нічого не цікавить. Дуже важко в такі хвилини дивитися на це все. Чому замість тих трьох пляшок пива не можна випити одну, а інші 10-20 гривень передати в АТО?

Ольга Максимець, студентка
Національного університету “Острозька академія”