Додому НОВИНИ Влада і громада Микола Дідівський: “Була б на добру справу лише політична воля!”

Микола Дідівський: “Була б на добру справу лише політична воля!”

436
ПОДІЛИТИСЬ

Вивести агропромисловий комплекс України на нову “орбіту” розвитку можна упродовж однієї урядової каденції.

Питання про роль села та сільської економіки ужитті сучасної України сьогодні не є дискусійним. Загальновідомо, що в умовах найскладніших криз, примножених ще більш складними геополітичними потрясіннями, яких зазнала упродовж кількох останніх років українська економіка, її агропромисловий комплекс став визначальним і стратегічно найважливішим сектором. Нещодавно встановлений рекордний показник із продажу Україною зернових за 2015/2016 маркетинговий рік сягнув позначки 39 мільйонів і 415 тисяч тонн. Найпершим чином це означає, що аграрна галузь України ще раз і вже вкотре за останнє десятиліття довела свою визначальну вагу у системі макроекономічних показників економіки України. Із цього приводу лунають неоднозначні оцінки та висловлювання на зразок того, що буцімто у вік інформаційних технологій показники розвитку аграрного сектора економіки країни не є важливими, а, тим паче – визначальними. З іншого боку, колишнє поняття “аграрна держава”, яке часто вживалось як синонім відсталої економіки, сьогодні переживає швидке переосмислення. Стає очевидним, що аграрний сектор економіки завжди був і надалі лише збільшить свою значущість у економіці тієї чи іншої країни. Про те, яким чином, у якому напрямі має розвиватись агропромисловий комплекс України, ми вирішили поцікавитись у заступника голови Житомирської обласної організації Аграрної партії України, заслуженого працівника сільського господарства України Миколи Дідківського.

– Миколо Петровичу, зважаючи на ваш життєвий, а ще більшою мірою – професійний досвід роботи у аграрній галузі, який умістив у собі багато відповідальних “сходинок” та “щаблів” вашої службової кар’єри, який позначений багатьма нагородами та званнями, все ж таки скажіть: наскільки перспективним для України є її агропромисловий комплекс?

– По-перше, я дякую за можливість відповісти саме на це запитання, яке стало по суті справою всього мого життя, а тому викликає у мене повсякденний інтерес. По-друге, хочу наголосити, що ми говоримо саме про агропромисловий комплекс держави, де задіяні люди, проживають великі і малі громади, а не лише про її сільське господарство. Підкреслюю – агропромисловий комплекс є інтегральною системою взаємозв’язків між виробниками сільськогосподарської продукції, переробниками, реалізаторами та постачальниками розхідних матеріалів. І по-третє, ще одним однозначним висновком, який я просто зобов’язаний зробити, є теза про те, що агропромисловий комплекс України, попри існуючі складнощі і дуже несприятливу ситуацію в економіці держави, однозначно розвивається. Зазначу, що він був і залишається “барометром” суспільно-політичних настроїв суспільства, їсти ж хочуть усі: бідні й багаті.

– Тобто, попри те, що у багатьох селах Житомирщини вже давно немає приміщень тваринницьких комплексів на кілька тисяч голів ВРХ, попри те, що у нашій області по суті зникло хмелярство і ледь жевріє льонарство, агропромисловий комплекс все ж таки розвивається?

– Скажу так: кожному історичному періоду притаманні властиві йому напрямки розвитку. Звісно, заперечувати зникнення колись важливих секторів аграрного виробництва Житомирщини сьогодні неможливо, адже і хмелярство, і льонарство, і вирощування цукрового буряка чи картоплі сьогодні далекі від тих показників, які мав агропромисловий комплекс Житомирщини ще якихось двадцять років тому. Але агропромисловий комплекс все ж таки працює і щороку додає у характерних до часу показниках свого якісного оновлення та зростання. Щоправда, тут же хочу зауважити, що Житомирщина упродовж кількох останніх років втрачає в тваринництві. Причина падіння усім відома – некерований імпорт тваринницької продукції та диспаритет цін Водночас, у нас з’явилися донедавна невідомі напрямки та культури у виробництві, це – соя, озимий ріпак, зернова кукурудза, соняшник. Тобто, умови жорсткої ринкової економіки сформували пропозицію та попит. До відома, у 2016 році сільськогосподарські підприємства Житомирщини посіяли 141.9 тис. га кукурудзи на зерно, понад 133 тис. га сої, 78,3 тис. га соняшнику. В той же час площі цукрових буряків у нашій області складають 11,5 тис. га, льону-довгунця – 370 га, льону олійного – 2,8 тис. га, а картоплю висаджено лише на площі 3,1 тис. га.

– Чим це пояснюється?

– Це тема тривалої і дуже предметної розмови, де варто зупинитися на всебічному аналізі розвитку не лише АПК Житомирщини. Але задля об’єктивності скажу, що найважливішими чинниками нинішньої ситуації у розвитку агропромислового комплексу України (і, звісно, кожного із її регіонів) стала природна родючість та якість ґрунтів. В умовах очевидної переваги темпів та обсягів розвитку рослинницької галузі над тваринництвом (а на Поліссі мало б бути навпаки), стає абсолютно зрозумілим лідерство Полтавської, Вінницької, Київської та Черкаської областей. Житомирщина, до речі, сьогодні також розвивається у цьому ж “тренді” переваги рослинництва над тваринництвом, але конкурувати із регіонами найвищої якості ґрунтів ми не можемо апріорі.

– Отже, зокрема для Житомирщини зіркові часи розвитку нашого АПК вже у минулому, або ще не наступили?

– Я вже казав, сьогодні змінилася парадигма економіки, де ринок (хоча й подекуди ще “дикий”) став визначальним і єдиним мірилом ефективності, продуктивності та успішності господарювання усіх компонентів агропромислового комплексу держави. З’явилися раніше незбагненні і немислимі терміни, такі як “швидкі гроші”. Однак сама держава поки що не зробила найважливішого – вона не взяла на себе ролі диригента, організатора багатьох процесів, від яких залежить ситуація в АПК України. Між тим, показники зростання експорту лише зернових з України, яскраво засвідчують гостру необхідність регуляторної присутності держави у розвитку агропромислового комплексу України. Адже лише зростання показника експорту зернових у минулому маркетинговому році до 39,4 млн. тонн повинне спонукати нас докорінно змінити своє ставлення до експорту про­дукції сільського господарства лише як сировини. Усім тепер відомо, що кожна 10-а пачка італійських макаронів виготовлена із українського зерна. Але ж це ж означає, що наше зерно найкраще працює на зарубіжну, а не на вітчизняну економіку. Ось вам і парадокс! Ось вам проблема розвитку, насамперед українського села, а також – усього агропромислового КОМПЛЕКСУ, як наймогутнішого сектору економіки країни. Ось вам можливості створення нових робочих місць, подолання безробіття, створення належної інфраструктури села.

– Так і хочеться запитати: “А що для цього треба зробити?”

– Загалом рецепт відомий. Вже давно зрозуміло, що експорт продукції із низьким рівнем переробки пора заміняти на експорт готової продукції із уже доданою вартістю, яка виготовлена на підприємствах, наприклад, харчової промисловості України. По-друге, аграрії відчувають потребу в оновленні технічного парку засобів виробництва для своїх господарств. Якщо швидкого відновлення заводів із виробництва сільськогосподарських машин, тракторів та комбайнів ми не можемо досягти із певних причин, то чому б не здешевити ту імпортну техніку та комплектуючі матеріали, якої так потребують сьогодні господарства селян? Ну, і нарешті, держава мала б давно вирішити одвічну селянську проблему відсутності достатньої кількості обігових коштів. Ще одне питання, яке вимагає від держави певної стратегічної лінії – це сприяння та допомога у заснуванні закупівельних, сервісних служб та виробничо-обслуговуючих кооперативів на селі. Для прикладу наведу цікаві статистичні викладки. Так, станом на 1 червня 2016 року в особистих селянських господар­ствах області утримується 85,2 тис. корів. Це становить 76,8% від загальної чисельності корів у господарствах Житомирщини. У селянських обійстях вироблено 185,7 тис.тонн молока, або 81% від усього виробленого в області. Це – цілий напрям аграрної політики, що здатен створити ще один ривок у розвитку АПК України. Коли з’являється новий тип підприємства, яке, окрім того, що надає селянам робочі місця, вирішує цілий ряд проблем розвитку сучасного українського села.

– Здавалося б, якихось чотири чи п’ять пунктів програми варто виконати і тоді розвиток АПК України вийшов би на іншу орбіту…

– Усі ці завдання, або ж, вашими словами, “пункти”, зовсім нескладно вирішити упродовж лише однієї урядової каденції. Тобто, це півтора-два, максимум – два з половиною роки цілеспрямованих і системних урядових дій, направлених на створення якісно нових умов для розвитку АПК України, як стратегічної галузі держави у найближчій перспективі. Зрозуміло, що подібна урядова “воля” та потужний імпульс аграрних новацій має бути підкріплений потужним аграрним лобі у парламенті України. При цьому підкреслюю,що це мають бути не депутати – зернотрейдери, чи їх представники, а ті люди, які розуміють важливість становлення та розвитку сучасного агропромислового комплексу країни. Бо саме такий комплекс спроможний забезпечити процвітання не лише села, а й загалом усього українського суспільства.

Записав розмову Віктор Торенко.