Михайло ПАСІЧНИК – відомий український поет, автор понад 30 книг лірики, гумору...

Михайло ПАСІЧНИК – відомий український поет, автор понад 30 книг лірики, гумору і сатири

196
0
ПОДІЛИТИСЬ

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Михайло ПАСІЧНИК.

Народився М. П. Пасічник у селі Половецькому Бердичівського району Житомирської області у селянській родині, закінчив тамтешню школу, Житомирський педагогічний інститут імені Івана Франка, вчителював у найвіддаленішому поліському районі, працював у редакціях газет, був головою обласного літературного об’єднання (1979–1985 рр.), з 2007 року по 2017 – голова Житомирської обласної організації НСПУ. Нині на пенсії.

Свого часу він був одним з наймолодших членів НСПУ (прийнятий у 1977 році у 24-річному віці), потужно заявивши про себе ще тоді, утримує високу планку якості своїх творів, їх глибокого художнього і гострого патріотичного наповнення, багато книг цього автора оцінені Всеукраїнськими та обласними літературними преміями – імені Івана Огієнка, імені Олександра Олеся, імені Валер’яна Поліщука, імені Лесі Українки Житомирського обласного відділення Українського Фонду культури, імені Бориса Тена, імені Михайла Клименка, імені Василя Юхимовича. Він є також дипломантом Всеукраїнської премії імені Степана Руданського, нагороджений відзнакою Президента України “20 років Незалежності України”.

Михайло Павлович Пасічник – Почесний громадянин Бердичівського району, кавалер найвищої відзнаки Житомирської області “Честь і слава Житомирщини”, заслужений діяч мистецтв України.

Михайло Пасічник є також літописцем українських революцій – Оранжевої та Гідності 2004 та 2014 років. Його перу належать книги “Дніпроревучі голоси” (2004 р.) та “Бджолині вибори” (2015 р.), численних публікацій у пресі на цю тематику.

АВТОРСЬКИЙ ЮВІЛЕЙНИЙ ЗАХІД МИХАЙЛА ПАСІЧНИКА ВІДБУДЕТЬСЯ 10 КВІТНЯ О 13.00 ГОД. В АКТОВІЙ ЗАЛІ РАЙРАДИ.

ХАТА

1.
Ця хата була тепла і жива,
Пила холодну воду, борщ варила,
В ній рід радів, родив дітей, співав,
Квітчалось поруч садом місце сили.
Стояла вона твердо край села –
Вікном в бузок і в битий шлях дверима,
Пов’язана із космосом була
Великим дивом різдв’яного диму.
І хоч була як дзвін – та все ж злягла.
Руїни двоїть тиха гладь озерна,
Шибки замалювала сива мла,
А крізь варцаби вже пробились верби.
І тин довкола хати зліг у слизь,
Його поруйнували спеки й зливи,
Пообіч неї чи ж були колись
Щасливими і вишні, й груші, й сливи?
Цю хату оминають всі і всяк,
Вже й нікому згорнуть її на дрова,
У лободі причілковий косяк
Веде у тиші з шашіллю розмову.
І хоч я сльози при цій хаті ллю
Й гірчить мені її захланна глина, –
Нема моралі у моїм жалю:
Я сам таку в селі колись покинув…

2.
Порозпихала по світах
Усіх, та нащо?!
Сама ж залишена в снігах
Напризволяще.
Завісила важким замком
І стіл, і лавку,
Торкає вітер язиком
Холодну клямку.
На скатеркАх сліди прощань,
На дні – горілка,
І непроглядні, як печаль,
В барвінках вікна.
Церату в шопі з’їв цероз,
Снить провід струмом,
Вже думу з люлькою в мороз
Димар не дума.
Іскриста крига ліхтарю
Взялась світити,
Криниця вмерзла у зорю,
Світам відкриту.
Прогнилих огорож прути
В налиплім листі
Вже дозволяють всім пройти
На це обійстя.
Лиш сліду заячого нить
І зліва, й справа,
Не хрюка і не сокорить
Хлівець хирлявий.
Іще тримає небо дах,
Та на сьогодні
Вона залишена в снігах –
Сумних, холодних….

3.
Пироги у свято… Не проблема
Їх спекти, лише б хтось в хаті був…
Перетерла бабця в ступці тему –
Мак, що підлягає під табу.
Метушня старенької немарна –
Цим живе її самотній світ…
Всадить дека на черінну магму
І заслонку виставить на звід.
Час прийде відкритися заслонці,
Витягши на хату дивний дим,
Й пироги зійдуть гарячим сонцем
Над столом під образом святим.
А коли на вечір звернуть стрілки
Й всі авто повз хату продзижчать,
З мисника вона візьме мобілку
І спитає всіх, коли їх ждать.
А як діти-внуки не приїдуть,
Пироги ще теплі в-акурат
Занесе найближчому сусіду
Через шість чи сім порожніх хат.
Рада, що в свята не захворіла,
Стане на зажурений поріг
І сама надкусить підгорілий
З маком щонайменшенький пиріг…

4.
Дротами туго скручені ворота,
Хати за ними, що ідуть на злом…
Нудьга протяжно завива на протягах,
Спіралі крутячи з листків кругом.
Селом дві жінки лише походжає –
Їх дві біди спіткало тут колись…
В селі буваю – ніби відбуваю
Якусь повинність. Наче гріх якийсь.
Цей стан такий, немов я щось накоїв
Й немає сил спокутувать цей гріх.
Це ті дві жінки не дають спокою…
А може й не вони – а тіні їх?

5.
Це Журбинці… Біля осель,
Що випили до дна свій трунок, –
Кульбабок жовта акварель
І безу різьблений малюнок.
Розбивсь об рифи часу пліт.
В корчах – щось затаїлось зле в них…
І кропива кругом стоїть
Всежальних вуликів зелених…
Зо двадцять ледь живих дворів –
І ті уже в дорозі хресній…
І хоч Чорнобиль тут не тлів,
Село це – із його реєстрів…

6.
Село дружини в плетиві ожин,
У сяйві слив, що збилися в гущАву…
Не кинути тут хату й в ній не жить –
Висить на ній щодня замок іржавий.
Тут кожна друга, зрештою, така –
На кожну чорні чагарі чатують,
Та ні полин, ні кропива глуха
Тут нарікань на долю не почують.
Пастух щодня хвостів із сім жене
Ставок тут – він і пляж, і пральня, й лазня…
Лише одне втіша таки мене:
ЛозИ тут – справжні хащі непролазні!
Тут можна лиш по-справжньому любить
Горілку, що усіх вже майже вбила,
І скільки ще селу оцьому жить, –
Зозуле! Ти, либонь, переборщила…

7.
Старенька хатка. Біль побілки.
Городець соняшний за садом.
Тут кожна гілка – мов сопілка.
Тут кожній бубці бабця рада.
…Снопи в’язала, городила,
Грядки висвітлювала маком
Колись велика тут родина,
Леліючи незлачні злаки.
А нині… Нині відчай душить
І бабцю ту, й рідню уперту.
По сім гектарів тут на душу,
Котра, вважай, вже напівмертва…

8.
Втомились літаки літать –
Ні гуку в небі, ні огрому…
Осінній вечір нагорта
До хат живе тепло соломи.
Ясніють зорі угорі
В перепідморгуваннях журних,
І жовтий лист на ліхтарі
Себе повісив абажуром.
Здається, зупинився рух
На всій землі, туманом вкритій.
Село. Нудьга. Прадавній брук
Забув, що в світі є копИта…

9.
Вимкнувши рішуче “Інтернет”,
У порошно-приморозний вечір
Я приїхав, хато, із суєт
У твою самотню порожнечу.
Над віконцем – пересохлий цвіт.
Газовий балон промерзлий в сінях.
В хаті – ліжка два і три стільці –
На дві тіні й три родинні тіні…
Де ікони пилом пойнялись,
Вицвіли й узори на полотнах, –
Їм ніхто, напевно ж, не моливсь,
Щоб вони були тут не самотні.
А в комірці, де щурі й кроти
Утворили землерийну спілку,
Вже й не рада градусам крутим,
Поминає щезлих всіх горілка…
Крізь шибкИ заходять ніч і день –
Двері їм ніхто не відчиняє,
Й хоч годинник в хаті цій іде –
Часу як такого тут немає..
В грубці й іскри живості вогню,
З комина вітрець лиш попіл горне…
…Я годинник той не зупиню,
Ще й будильник виставлю.
На вчора.

10.
Стоїть, загорнута в стоги,
Розлита у вечірніх чарах
І світлом вікон у сніги,
І димом комина у хмару…
Стоїть, й не страшно їй самій
При захололій древній кузні,
А біля неї, а при ній
Хлівець і льох – усе при купці.
Похилений на вічність пліт,
Ногою врослий в мох лелека…
Стоїть у пам’яті, стоїть
Хатина днів і снів далеких…

Михайло ПАСІЧНИК,
смт. Гришківці Бердичівського району.

БЕЗ КОМЕНТАРІВ