Мої Райки – село колишнє,
Колиска юності, у світ поріг…
В твоїх садках достиглі вишні
Бурштином падають до ніг.
Автор цих поетичних рядків про рідну землю, про любов до отчого краю, які ллються неначе з самого серця – Михайло Довбищук. Він надзвичайно обдарована особистість, поет, художник і просто цікава людина.
Народився Михайло Миколайович 11 листопада 1953 року в селі Райки у сім’ї колгоспників. Змалку вбирав хлопець у себе самобутню красу, колорит, традиції та звичаї овіяної вітрами давнини райківщини.
Не менш захоплюючим є й живопис Довбищука. У ньому яскраво відображене минуле і сьогодення рідного краю. Серед мистецького доробку багато ескізів, картин, виконаних у різних техніках. У своїх пейзажних замальовках він зображує не лише барвисту палітру рідного краю, красу й велич звичайної людини з села, а й власну життєву філософію.
Терпіння, натхнення і кропіткої праці вимагає ще одне вподобання Михайла Довбищука – лозоплетіння. Тож цілком заслужено йому присвоєно звання “Майстер народної творчості”.
Представляємо вашій увазі поетичну творчість та деякі картини Михайла Довбищука.
Друже, ти спиш? Бо я вже не сплю,
Я сонце стрічаю у заводях тихих,
Ти знаєш, я сонце люблю
І дощ, коли капає з стріхи…
Люблю я нічні ліхтарі,
Сповиті у сизі тумани,
Засмаглих зірок у досвітній порі
Люблю зустрічати нічні каравани.
А ще я люблю, коли встелена хата
Зіллям пахучим в неділю святу,
І місяць у небі, блідий і рогатий,
І материн голос я дуже люблю…
Друже, ти спиш? Бо я вже не сплю,
Збиваю босоніж росу з конюшини,
Ти знаєш? Тебе я люблю,
І очі твої дуже сині…
* * *
Ой ти осене моя хороша,
Як люблю тебе я в ці осінні дні,
Скільки ж щастя ти мені приносиш,
Стільки ж жалів ти несеш мені.
І нехай душа моя, мов пісня журавлина,
Розтинає простір неба синяви,
Бо не можу я дивитися спокійно,
Як вночі у вікнах плачуть ясени.
І не страшно мені вийти у негоду
Із порога – у мереживо дощів,
І шукати стежку під вербовим плотом,
Під померклим листом тернових кущів.
І нехай язик мій терпне від горілки,
І нехай цілує дощ мої шибки,
Сумно мені, осене, з тобою, тільки
Залишайся в моїм серці назавжди…
* * *
Скоро червень і випуск збере нас востаннє
На шкільному подвір’ї в розмаї квіток
І звучатиме нам, наче музика травня,
Наче пісня чарівна, останній дзвінок.
І, можливо, сльозою наповниться око,
І до горла підкотить болючий клубок,
І відчуємо ми, як запали глибоко
В саме серце і школа, і перший урок.
Я вже, мабуть, ніколи не сяду за парту,
І не спишу в сусідки домашніх завдань,
І Марія Іванівна не визве до карти
Показати на ній, де той острів Тайвань.
Трохи прикро стає, що не вернуться знову
Розлінована дошка і крейди шматок,
Що не буде уроку німецької мови,
І не скаже ніхто: «Довбищук, стань в куток!»
І залишиться парта моя на «Камчатці»,
Де я нудив і прів од задачних умов,
І де видряпав лезом по масляній фарбі
Найпростіше рівняння, де в сумі – любов.
* * *
Починає світанок сіріти,
Пухкий сніг замітає сліди.
Я хотів би вернути те літо,
Та не вернем його я і ти…
Замість цвіту – на яблунях іній,
Замість радості – черства журба.
Над тополями всохлими тліє
Тьмяним світлом зірок череда…
* * *
Колись зимою глянь в вікно,
Як іній вишні огортає,
Вони без цвіту вже давно,
А все ж їх мрія не кидає.
* * *
Німіє вись, холодна, як печаль,
Шукає схову запізнілий птах,
Мороз із шибок поробив кришталь
І літо спить в притомлених скиртах…
* * *
Село, засипане снігами,
Мов вкрилось білим макраме,
Лиш в’ється дим над коминами
І сніг іде – кіно німе.
Вузенька стежка веде діда
До магазину у село
Купити курива і хліба…
Бурмоче дід: «Ач, замело».
Заснули хати в білій глиці,
Мороз їм душі задубив,..
Лиш дзенькіт відер біля криниці
Цей білий смуток розбудив
* * *
Згасає день за шибкою вікна,
Дорога впала ниткою на поле.
І вечір, кольору лляного полотна
Сорочки шиє вербам і тополям…
Дорога та взяла тебе у світ,
Мене ж здолали люті сніговії,
Ти й дальше десь шукаєш папороті цвіт,
А я в зимі, в селі про тебе мрію.
Давно замовкли наші солов’ї
І відцвіли в полях п’янкі букети…
Я за селом пасу корову на стерні,
А ти в Москві п’єш молоко з пакета…
* * *
Мерщій у ліс, мерщій до річки, вкотре
Там пахне вітром й сонцем золотим,
Мерщій туди, де в ранки сині мокне
Кора беріз під соком молодим.
І я біжу весну стрічати
Туди, де пісня жайвора луна,
На повен голос хочу закричати:
«Весна прийшла! Прийшла весна!»
* * *
Я бачу осінь тиху і сумну,
Я чую спів прощання хмурих байраків,
Але не обміняю я й весну
На клин осінній журавлів.
Люблю бродити по узліссі,
Дивитись в очі неба голубі,
В негоду слухати, як в стрісі
Знаходить вітер затишок собі.
А ще, коли приходить смуток,
І дощ дзвенить в моє вікно,
Я мрію в цвіті незабудок
Весною бачити своє село…
