Олександр Ревега: “Я стукаю, і мені відчиняють”

Олександр Ревега: “Я стукаю, і мені відчиняють”

91
0
ПОДІЛИТИСЬ

Зараз, у переддень виборів наступного парламенту, особлива увага прикута до нинішніх депутатів, особливо тих, хто знову вирішив балотуватися до Верховної Ради України. Яких тільки звинувачень на їхню адресу ми не чуємо: і нічого не робили 5 років, і “засівають” округи “гречкою”, і “купляють” людей, ремонтуючи дороги чи міняючи вікна у школах. Чути такі звинувачення і на адресу нашого народного депутата Олександра Ревеги, який зареєстрований кандидатом у народній депутати України по 63-му округу.

– Олександре Васильовичу, зараз з боку окремих Ваших опонентів та їхніх прихильників звучать докори не лише на Вашу адресу, але й інших діючих депутатів з приводу того, що народні обранці, у першу чергу – мажоритарники занадто активізувалися перед виборами “роздаючи” наліво і направо різні подачки у вигляді дитячих майданчиків, ремонтів доріг, шкіл чи будівництва амбулаторій. Мовляв – не їхні це повноваження, депутат має займатися законотворчістю, та й кошти, здебільшого, виділяються державні, тобто – кошти платників податків. Ваше ставлення до таких звинувачень?

У нас складається парадоксальна ситуація. Якщо депутат сприяє тому, щоб у його окрузі збудували, наприклад амбулаторію чи замінили вікна у школі, йому одразу закидають, що він займається не своєю справою, що це підкуп і тому подібне. Та варто тільки депутату цього не робити, як йому одразу дорікають: “А що за нього голосувати, як він для округу нічого не зробив, жодної копійки не завів?”.

Насправді, питання цікаве, глибоке і занадто масштабне, щоб описати його у двох словах. З одного боку, вважаю, що народні депутати справді, в ідеалі, мають займатися виключно законотворчістю, приймати закони, спрямовані на розвиток як всієї України, так і покращення добробуту кожного її мешканця. Уряд повинен опікуватися масштабними державними проектами, програмами, фінансуючи їх вчасно і у повному обсязі. Влада на місцях – сільські, селищні та міські голови разом із місцевими депутатами повинні займатися розвитком власних територій: ремонтувати дороги, будувати школи, будинки культури, вирішувати – де встановити дитячий майданчик чи яку водопровідно-каналізаційну мережу відремонтувати або провести у першу чергу. Вирішувати, і, звісно – фінансувати за власний кошт.

Та ситуація в Україні далека від ідеальної. Насправді, на місцях – у селах чи містах, незалежно від їхнього розміру, коштів завжди бракує. Більше того – чим менший населений пункт, чим менш розвинена його інфраструктура, тим менше він має власних фінансових ресурсів. Але, як не парадоксально, проблем у нього більше. Проте, люди ж скрізь – і у містах-мільйонниках, і у найменших селах – однакові, мають однакові проблеми і заслуговують на однаковий підхід до них.

Уряд, як я вже зазначав, повинен фінансувати масштабні державні проекти та програми. І кошти на це справді виділяються великі. Та, буду об’єктивним – недостатні. У цьому полягає основна наша проблема – як їх розподілити так, щоб задоволеною залишилася кожна громада, кожен житель країни. Як розставити пріоритети – що фінансувати у першу чергу, а що може зачекати?

Не буду лукавити – тут спрацьовує людський фактор: хто настирніший – той отримає більше. Ви справді вірите у те, що гроші від держави на встановлення дитячого майданчика, заміну вікон у школі чи ремонт дороги приходять самі по собі? Справді вірите у те, що у Кабміні чи парламенті знають про те, що у ФАПі села Н. протікає дах і на це треба виділити кошти? Чи справді вірите у те, що звичайний сільський голова з найменшого села отак-от легко прийде у Кабінет Міністрів і скаже: “Дайте нам грошей на ремонт клубу”, а в Уряді його зустрінуть з розпростертими обіймами і радісно підпишуть лист про виділення коштів? Та його навіть на поріг не пропустять. От і йдуть і керівники громад, і звичайні люди до народного депутата, до того, хто проживає разом з ними і знає про їхні проблеми. І якому увесь час можна нагадувати про проблему, щоб не забував. І нікуди ж не дінешся – маєш вирішувати, бо й сам живеш поруч із цими людьми.

Думаєте, народному депутату легко вирішити питання фінансування того чи іншого проекту? Розчарую – зовсім ні. Особливо, коли ти абсолютно новий і у політиці, і у владних ешелонах. Одними лише зверненнями та запитами на адресу можновладців із грізними вимогами виділити фінансування нічого не доб’єшся. Повірте: звернення і запити чи гнівні виступи з парламентської трибуни – це вершина айсбергу. За кожне таке виділення коштів треба йти, умовляти, переконувати, десь – ставити ультиматуми. Найцікавіше те, що перепони найчастіше виникають на рівні не міністрів, а їхніх підлеглих – звичайних клерків, які можуть документ підготувати якісно, можуть – знайти зачіпку, щоб “відфутболити”, а можуть просто притримати його.

Зараз багато говорять про запит суспільства на нові обличчя, мовляв – саме вони зможуть змінити країну, змінити ситуацію у ній. Не питання – нехай приходять нові обличчя. Це право людей – кого обирати: нове обличчя, яке не має жодного досвіду не лише управлінської роботи, але й звичайних життєвих надбань, чи людину, яка завжди була з людьми, намагалася вирішувати їхні проблеми, але “замазана” тим, що раніше була у політиці.

Ми можемо змінити “верхівку”: Президента, депутата, міністра, але більшість працівників офісів, міністерських кабінетів, парламентських апаратів у будь-якому випадку залишаться на місцях. І, здебільшого, саме вони й творитимуть ту тіньову політику, як це було і є не тільки в Україні, але й у цілому світі. Не даремно кажуть, що саме свита творить короля. І саме від неї залежить, яким це король буде – голим чи улюбленцем нації.

Коли я майже 5 років тому прийшов у Верховну Раду, не знав абсолютно нікого і ніде. Кажу відверто: кілька років пішло на те, щоб завести знайомства, знайти підходи до тих чи інших людей, вивчити їхні звички та залежність настрою для того, щоб у потрібний момент звернутися до них з приводу виділення коштів на придбання морозильної камери і кольорового принтера у Вчорайшенський дитсадок, будівництво мережі водопостачання у Великих Низгірцях, капітальний ремонт даху будинку культури у Зарубинцях чи придбання лінгафонного кабінету у Попільнянській гімназії.

Але ці підходи були знайдені і я щасливий від того, що вдалося вирішити дуже багато проблем мешканців мого округу, хоч і розумію – далеко не всі.

– Добре, а чому тоді пішла така активізація саме перед виборами? Встановлення майданчиків, виділення коштів на реконструкцію шкіл, ремонт доріг і тому подібне?

А з чого Ви взяли, що зараз відбулася активізація? Ми працювали з першого дня мого обрання і до цього часу. Кожен рік виділялося фінансування на ті чи інші проблеми. Специфіка людської свідомості така, що вони звикають до хорошого, сприймають це як норму і вже цього не помічають. Поміняли, наприклад, вікна, у якійсь школі три роки тому – всі вже про це й забули. У тому числі – і я забув, бо маю властивість: вирішив проблему – не тішся на лаврах, а переключайся одразу на вирішення іншого питання.

Мої помічники днями підрахували всі суми, які протягом останніх років були «заведені» в округ на вирішення різних питань. Чесно – я сам був вражений, бо ніколи цього не рахував і не задумувався. Виявляється – понад 330 мільйонів гривень.

А те, що кажуть за активізацію саме зараз – маячня, на якій роблять акценти ті, кому це вигідно. Фактично, вони самі стають моїми піарщиками (можливо, того й не розуміючи), бо раніше ми тихо робили безліч добрих справ, не особливо про це розповідаючи. Працюватимемо так і надалі, в наступні роки. Адже, переконаний, що наступна каденція буде непростою, але я готовий брати на себе відповідальність, бо ще багато треба вирішити питань, з якими до мене постійно звертаються люди.

Треба розуміти головне: вирішити все й одразу неможливо. Щось ми зробили у 2017 році, інше – робимо зараз, третє – заплановано на наступний рік, а щось вирішимо у 2022-му.

Існує такий Біблійний постулат: “Шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам”. Хоч інколи доводиться стукати дуже довго, та я шукаю, і знаходжу, і мені відчиняють. Переконаний, що так буде і надалі.

Анна Коломієць.

БЕЗ КОМЕНТАРІВ