«Не суди, і не судимим будеш» – ці Біблейські слова є актуальними для України вже майже тридцять років. Але, на жаль, вони не доходять до сердець нашої політичної еліти – ніяк вона не знаходить спільної мови в об’єднанні країни, в покращенні життя українців. Патологічне бажання отримати за всяку ціну владу стало національною рисою і традицією. Ще двадцять років тому бердичівський поет Анатолій Кондратюк застерігав:
Чи не навчили нас козацькі чвари
Та гетьманські бої за булаву?
Невже нам мало сім століть покари
І ми тепер придумали нову?
Нічого з того часу не змінилось.. І навіть зараз, у часи пандемії, тотальних пожеж та повеней знову перед місцевими виборами для відволікання людей від насущних проблем запускаються для обговорення дратівливі теми. Зокрема, яка мова повинна стати другою державною в Україні – російська чи англійська?
Невже нас не навчили нещодавні бунти афроамериканців у Сполучених Штатах, коли вже дійшло до знесення пам’ятників та довелось національній гвардії силою розганяти в Сиетлі так звану «народну республіку»? А що, як індіанці згадають, що їх свого часу вигнали з власних територій та поселили в резервації? Це ще раз говорить про те, що до питань історії необхідно підходити вкрай обережно.
Про компетентне ставлення до минулого писав Володимир Висоцький:
Разглядеть, что истинно, что ложно,
Может только беспристрастный суд.
Осторожно с прошлым, осторожно:
Не разбейте глиняный сосуд!
Спит земля спокойно под цветами,
Но ещё находят мины в ней…
Их берут умелыми руками
И взрывают дальше от людей.
Необережне ставлення до минулого може осколками поранити сьогодні…
Володимир КРАВЧЕНКО.
