Додому НОВИНИ Культура ПОБАЧЕННЯ

ПОБАЧЕННЯ

32
ПОДІЛИТИСЬ

Я йду на побачення. Трохи хвилююсь, бо це не зовсім звичне побачення. І я зовсім не знаю, чи відгукнеться той, з ким я дуже хочу поговорити, адже розмова буде більш телепатичною. А в людських стосунках це ще не зовсім передбачено. Та я дуже вірю, що істота, до якої я звертатимусь, – жива, в ній, як і в людині, є свій дух, своє мислення. Передчуваю, що побачення це буде дуже болісним. Та хай буде так, як буде…

Ось ця хатинка, до якої линуть мої думки. Та з сільської дороги я бачу тільки дах. Здається, ця хатинка чомусь присіла серед густих кущів, – може, з переляку, що ці хащі вже давно взяли її в полон, і без людини вийти з цього полону неможливо. Якби ж то були тільки бур’яни! Але ж там посіли молоді деревця, які незримо шкодять і завдають болю цій хатинці.

Ось я уже на подвір’ї. Все ж таки продерлася крізь густі хащі бур’яну, якісь кущі та невеличкі дерева-підлітки. Власне кажучи, подвір’я вже й нема. Напроти самісіньких дверей вже виросло якесь деревце. На дверях величезний амбарний замок. Він скрутився, наче спляче собача. Аякже! Він сторожує цю покинуту самотню хатинку. Такі ж замки і на інших спорудах у дворі. І де тільки хазяїн цього маєтку дістав такі замки?

Самотньо цій хатинці. Хіба що тягнеться до вікон зелена лапа старої сосни. Наче простягає руки-лапи до хатки й кричить: «Не сумуй, я з тобою!»

Нарешті починається наша розмова. Починає її хатинка:

– Ти прийшла до мене через стільки років нашої розлуки?

– Так, я дуже хотіла тебе побачити.

– Я згадала тебе. Ти була тоді тендітною дівчиною. Коли ти мастила мене білим вапном, мені було трохи лоскітно, але було дуже приємно, що я стану такою чистенькою і чепурненькою.

– Я теж це пригадую. Ти стоїш у центрі села, тож чимало людей проходило за день повз тебе. Якось почула таке: «Знову невістка білить хату – значить, буде дощ». Отака, виявляється, прикмета була тоді. А зараз бачу тріщинки на твоїх стінах.

– Це від болю…У старої людини з’являються зморшки, а в мене тріщинки, бо я вже давно не зігрівалася теплом…

– Мені дуже тебе шкода. Хотілося б хоч на хвилинку зайти до тебе всередину, але ж ти закрита…

– Ти відчуваєш, як мені скорботно зараз? У дворі рився кріт, може, і всередину до мене хотів потрапити, та в нього не вийшло. А мишата живуть у мені. Та я знаю, що в моїх стінах повинні жити люди, та ще хіба кіт. Ти ж пам’ятаєш Мурзика? Хоч він не дуже тримався хати, але як тільки доїли корову, то він відразу з’являвся на подвір’ї, бо знав, що йому дістанеться трохи парного молочка. Знаєш, я так сумую, що не повернеш уже ті часи, коли линули всі ті пахощі, притаманні кожній селянській хаті. Скажи мені, чому мене покинули?

– Старі твої хазяї вже давно пішли в небуття, ну а молодь… Їм краще в місті.

Я дивилась на вікна, завішені якимись ганчірками. І хоч би десь була маленька щілиночка, щоб зазирнути всередину через ті вікна, наче я хотіла побачити там своє минуле. Хатинка, може, телепатично прочитала мої думки.

– Чи знаєш ти, що для мене ці вікна, як для тебе твої очі? Я ж так любила ті ранки, коли мої оченята-віконця з білими фіранками аж виблискували від чистоти. А тепер я мушу через це ганчір’я якось вдивлятися в білий світ. Он бачиш сосну? Вона майже єдиний мій співрозмовник. Хоч вона аж скривилася, тягнучи в мій бік свою колючу лапу, та я знаю, що нас розділяє відстань, яку ми ніколи не здолаємо. Проте і в мене буває трошки радості. Тієї ночі одна шалена зірка мало не звалилася в мій димар. А то, буває, інколи місяць зачепиться своїм рогом за мій дах. Цілу ніч я розмовляю з зірками, з ранку до вечора підслуховую, про що цвірінчать горобці, а ще вітер приносить мені якісь новини. Отак дрижу взимку від морозів, а влітку від спеки.

– Хатинко моя люба, чим же я можу тобі допомогти?

– Та я вдячна, що ти прийшла до мене. Правда, через ті кущі до мене скоро вже й не проберешся. Як ти думаєш, мене покинули назавжди? Знаєш, я так мрію, що колись знімуть цей величезний замок, відчинять двері – і я ледве не сп’янію від свіжого повітря, за яким вже так скучила. А ще запалять мою грубу – і м’яке тепло розіллється по всіх моїх куточках. Ти прийдеш до мене ще?

– Не знаю. Моя домівка дуже далеко від тебе. Та й роки вже не ті…

– Та і я вже не молода, ти ж знаєш, скільки людей пішло від мене у Вічність. Але мені ще дуже хочеться жити. Щоб знов мене обігріли, відкрили мої очі-віконця і впустили до мене сонце. Люди, не покидайте мене!

– Пробач мені, хатиночко, що йду вже від тебе. Але хто зна? Може, колись викорчують ті хащі, що взяли тебе в полон, – і засвітяться твої віконця. І тоді ти радісно відчиниш свої двері назустріч продовженню твого життя…

Ніна ПОЛІЩУК,

м. Чорноморськ – с. Кикишівка.