Додому НОВИНИ Влада і громада Поле скидало перед ним капелюха…

Поле скидало перед ним капелюха…

553
ПОДІЛИТИСЬ

…і низенько кланялося цій людині в пояс. На жаль, доводиться вести цей сумний сюжет уже в минулому часі, бо так зарано відійшов до Бога, спочивши в мирі цей великодушний і світлий намірами і даруваннями серця земносил. Ідеться ж про Михайла Миколайовича Залізного з ошатного куточка поза Бердичевом – із мальовничої Обухівки. Це тут Михайло Залізний ревно і сердечно-щиро доглядав останніми роками хлібну ниву, це тут його щоразу в доземнім поклоні стрічало поле, якому він служив вірою і правдою, всіма фібрами душі просвітленої.

Бо ж був цей добряк-чолов’яга і місцевим духовним пастором людських душ, кликав їх за собою, спрямовував високим словом молитов Господніх кожного зі своїх прихожан до миру, правди, любові й чуйності одне до одного. Справжнім залишався сповідником коштовностей заповіданих нам Всевишнім, котрий кликав нас словами: “Заповідь нову даю вам – любіть одне одного…”. І Михайло дуже любив людей, він нікого не образив, як кажуть, кривим словом зі своїх уст,  не гримнув на кохану і вірну подругу життя – славну дружину Віру, з якою вкупі виростили восьмеро синів і доньок (щоправда, одне дитя дочасно полинуло до світу кращого), а окрім обопільних діток це миле і доброзичливе подружжя ще пригорнуло до сімейного вогнища дві сирітські долі. На всіх синів і дочок вистачило в Михайла і Віри мужності й терпіння, аби всі вони стали єдиною родинною сув’яззю і не ділилися на своїх і прибраних до сімейного гурту з волі доленосся.

Отаке згуртування родинного кола залишається не просто прикладом іншим, як берегти родину, а й високим громадянським подвигом Віри і Михайла Залізних. Бо коли виряджали цю високочолу добром і милосердям ЛЮДИНУ в дорогу до його останнього причалу, то ревно кропили сльозами невигойного душевного болю однаковісінько його судний шлях, що рідні сини й доньки, а що й ті, що стали рідними. І нині вони душевно оплакують непоправну втрату дорогої людини – мудрого і добропорядного батька, чуйного наставника і сповідника слова Господнього, тямущого господаря – на всі руки майстра, відкритого серця друга і порадника, незрадливого приятеля для численного гурту односелів, а чи не найважніше з усіх його життєвих іпостасей – це невсипущого високими трудами хлібороба! Бо ж як тільки любив землю Михайло Миколайович! Як він тільки до неї сердечно-щиро горнувся в своєму душевному тяжінні, він ладен був притулити до грудей кожен її клаптик і устами торкнутися до кожної грудочки і в тому була ще не вся його любов. У цій людині було щось феноменального від природи вкладено, що всі фібри його душі так прозірливо тягнулися до лона земного, відчуваючи тому справжню синівську відданість все плодючій матінці, котра світ хлібом годує.

З ранньої весни, як тільки прокидалася земля від зимової скути і спорожніле ще від зазимків поле ледь випростовувалося від зайвини – Михайла Миколайовича вже бачили сельчани скраю поля в роздумах. От чому там, де орав і сіяв цей ясночолий витязь хлібних роздоль в особі Михайла Залізного, висока віддача була йому за догляд од землі. Тучними врожаями сторичила нива в його рідній Обухівці, де він і лемешував ниву, сіяв, обробляв посіяне, а звідси і поле горнулося до нього,при першій зустрічі чемно скидало капелюха і щоразу стрічало цього талановитого мудрого земносила теплом і ласкою. А тому, мов на Великдень, у білій святежній сорочці виходив перші загінки прокладати, золотаве колосся до серця пригортати. В цьому він був увесь своєю натурою потомственного сина-гречкосія й таким зостався назавше у високій і світлій пам’яті не тільки рідних своїх, а на сам перше синів і дочок, а й численного гурту добрих односелів, котрі й за плином часу бережуть про свого дбайливого пастора і чуйну людину-земносила світлу пам’ять. Бо уже ось і роковини спливають у часі з того сумного дня, як полинула душа незрадливого сина землі-годувальниці до Царства світлого небесного і Господь означив йому місце в гурті найкращих побіля Себе.

А земля з відтоді стала на горбочок вищою, бо ввійшов у її вічне лоно ще один її вірний син і сповідник найсокровеннішого – творець хліба насущного. Сумують за Михайлом Залізним світлі весняні небеса під якими ще минуло річ так щемливо мріялося скраю поля, котре в поклоні, з непокритою головою, мирно вело бесіду про завтрашні жнива, про високі врожаї. Михайло Миколайович усе життя, на жаль, вельми коротке був добрим і щирим, він чимось нагадував природою своєї натури запахущу скибку свіжоспеченого хліба на черені печі в отчій хаті. Його доброта була помножена на терпіння, сумління совісті й завше в повній пересторозі, щоб нікого не зобидити, не завдати комусь кривди. Бо насамперше ця людина, виконуючи заповіді Господні, дуже любила людей і служила їм усім серцем і душею.

І пішов до святих небес, аби схилитися перед Господом у світлій незаплямованій земним буттям чесності. Таким і прийняв його Творець небесний. Адже за своє життя Михайло Залізний усе встиг: надійний дім спорудив, щоб був затишок і собі й своєму продовженню життєвому, довкола гарний сад посадив, живодайними джерелами запульсувала і криниця в обійсті, синів і дочок поставив на ноги й устиг заповісти їм, виконувати заповіді Господні, людей любити і не цуратися на всіх шляхах-дорогах життя… І сьогодні, хоч і в осмуті день роковин славного земносила, а все ж небо радіє, що достойно цей чоловік пройшов свій земний шлях, одміряний Богом, і достойно полишив у спадок нині сущим найвище – любити людей і берегти землю, бо це залишається найсокровеннішим благом усього укладу житейського моря.

Едуард Подільський, заслужений журналіст України.
Високе слово поминання від рідних, близьких, друзів.