Додому НОВИНИ Влада і громада Роки, віддані праці на землі

Роки, віддані праці на землі

124
ПОДІЛИТИСЬ

Йому нині 70… Багато це, чи мало? Так, немало: вже повиростали діти, давно народились онуки, а ось з’явилась на світ і перша правнучка… Але кожному, хто досяг такого золотого віку, варто розуміти, що якщо на роду тобі написано бути трудівником землі, то і шлях твій земний триватиме ще довго, бо оберігає, турбується про тебе саме та земля, яку беріг, про яку турбувався ти…

Чи мріє людина прожити життя, сповнене важкої праці? Ой, ні – ми бажаємо отримати від життя все та відразу, такою є натура людська. Але досвід минулих поколінь давно навчив: бажаєш достатку та поваги людей – досягай це власною важкою працею.

Саме такий життєвий досвід приніс у цей світ і Анатолій Барановський – знаний на Бердичівщині аграрій, землероб. Знаний, бо ім’я його ось вже як пів століття є синонімом праці, турботи про землю та людей, синонімом трудових звитяг.

Народився Анатолій Йосипович 2 лютого 1952 року у селі Польова Слобідка, що на Чуднівщині. Після закінчення школи шлях в Анатолія був один, адже давно так вирішив, – до сільськогосподарського інституту, вчитись на агронома. Навчання в Житомирському інституті, а нині це Житомирський національний агроекологічний університет, давалось легко, п’ять років пролетіли майже непомітно.

У 1974 році, після закінчення інституту, за направленням отримав посаду головного агронома в колгоспі на Рівненщині. Але всього через два місяці його призвали до лав Збройних Сил. А далі – військова служба.

Повернувшись через рік із армії, продовжив працю на Рівненщині. Але молоду сім’ю, а Анатолій одружився на коханій Вірі Антонівні, за три роки потягло додому, на рідну землю. Недовго шукав роботу – допоміг брат Віктор, також знаний нині на Бердичівщині аграрій, який підказав – у Райгородку чекають на агрохіміка. Так Анатолій Йосипович Барановський у 1977 році опинився на Бердичівщині, де, як виявилось згодом, пустив міцне та розлоге коріння.

Хмелерадгосп у селі Райгородок має давню та тривалу історію, яка заслуговує на окрему розповідь. Документи вказують, що утворений він був ще у лютому 1921 року. Основою господарства було вирощення зернових та технічних культур, а згодом радгосп став спеціалізуватися на вирощуванні хмелю. У березні 1961 року до хмелерадгоспу «Райгородок» приєднались землі місцевого колгоспу «Радянський шлях». Так з’явилось потужне господарство, в складі якого перебувало 4 села (Райгородок, Андріяшівка, Мартинівка та Лемеші), 5600 га землі, з них сільськогосподарських угідь – 4615 га, у т. ч. 3709 га орної землі. Крім хмелярства було розвинуте м’ясо-молочне тваринництво. Проживало на землях господарства 3500 чоловік населення.

До складу цього потужного підприємства й потрапив хоч і молодий, але вже з досвідом роботи, фахівець. Декілька років Анатолій Йосипович працював у хмелерадгоспі агрохіміком, а потім йому доручили очолити відділок у Райгородку. На цій ланці він також довго не затримався, вже за рік став головним агрономом хмелерадгоспу. Чергова сходинка у кар’єрі стала її вершиною – у 1981 році Анатолій Барановський очолив хмелерадгосп.

Перше, що довелось здійснити на посаді директора хмелерадгоспу – це завершити будівництво Райгородоцької школи. Розпочав зводити її ще попередник, а завершувати – йому. Двоповерховий навчальний комплекс отримав усе необхідне – просторі класи, спортивну залу, столову, актову залу, меблі. Віднині учні з усіх сусідніх сіл отримали змогу навчатись у зручному приміщенні, яке розмістилось практично у центрі села. Але на цьому молодий директор хмелерадгоспу не зупинився – кожного року в господарстві з’являлись все новій та нові будови. Це і багатоквартирні будинки (30 квартир), в які заселились працівники радгоспу, вчителі та медики, це і дитячий садочок на 50 місць, який отримав назву «Оленка», це і фельдшерсько-акушерський пункт в Андріяшівці. Це і 20 км доріг, покритих асфальтом. А 1 листопада 1987 року в хмелерадгоспі «Райгородок» відбулось урочисте відкриття Будинку культури, символічний ключ від якого отримала його директор Зоя Станіславівна Муц.

Це, так би мовити, був розвиток соціальної сфери. А про розвиток виробничої бази, яка була фундаментом усього вищевказаного, теж не забували: закуповували нову техніку, обладнання, установки для переробки продукції. Реконструйовано тваринницькі приміщення, побудовано дамбу в селі Мартинівка, що дало змогу в цьому селі мати водне плесо площею 36 га, забезпечення зрошення пасовища на площі 120 га та 36 га хмелеплантацій. Лише кількість тракторів та комбайнів дійшла до сотні, з півсотні автомобілів бігало дорогами радгоспу, а виробництво молока та м’яса щороку зростало на десятки відсотків (одного лише м’яса до Бердичівського м’ясокомбінату відправляли більше 700 тон на рік).

Але головною культурою, яка домінувала в асортименті вирощуваних культур, був хміль. Для його вирощування збудували 4 хмелекомплекси. І так сталось, що саме хміль став змістом життя Анатолія Барановського. Адже ця культура була дуже прибутковою і, головне, забезпечувала високу зайнятість населення – до збирання врожаю залучались не лише сільські жителі, а й 500-600 студентів та не менше тисячі жителів Бердичева. У багатьох бердичівлян нині зберігаються як у пам’яті, так і на численних фотографіях спомини їх перебування у Райгородку на плантаціях пахучого хмелю…

Площі зростання хмелю в радгоспі за часів Барановського сягнули позначки у 152 га (у всіх чотирьох відділках), а валовий збір врожаю доходив до 240 тон та більше. Хміль, вирощений на райгородоцьких полях, постачали до багатьох куточків не лише України, але й цілого Радянського Союзу – до Ленінграду, Середньої Азії (Азербайджан, Казахстан та ін.). Постачали й за кордон – до тієї ж Німеччини та Чехословаччини, в яких варять чи не найкраще пиво. Продавали й на наш Бердичівський пивоварний завод, де за власними рецептурами варили (і варять понині!) найсмачніше пиво на землі.

Хміль був товаром ходовим, а отже за нього можна було отримати дефіцитний товар і вирішити багато проблем. Так, одного разу велику партію хмелю відправили до Ленінграду, а взамін отримали два вагони труб. За допомоги цих труб вдалось повністю газифікувати село Андріяшівку.

У часи свого дитинства та юності Анатолію довелось навчатись у багатьох школах: 4 класи закінчував у школі рідного села, до восьмирічки довелось ходити в сусіднє село Подорожне, а десять класів вже закінчував у селищі Іванопіль. Можливо саме ці поневіряння й відіграли свою роль, коли він вирішив прикупити автобус, який доставлятиме дітей до райгородоцької школи з сусідніх сіл. І з цим автобусом вийшла цікава історія.

Хмелерадгосп «Райгородок» завдяки вирощеному на своїх полях якісному хмелю став першим у районі, який наприкінці 80-х років, у часи нових політико-економічних реформ, відкрив власний інвалютний рахунок у банку. І на цей рахунок стали надходити десятки тисяч у валюті за відправлений до Німеччини хміль. На ці кошти, як тоді водилось, поклали оком керівники району. І щоб ці кошти не «пропали» для хмелерадгоспу, довелось Анатолію Йосиповичу в терміновому порядку їх використати. Так за один день їх перерахували до Львова, туди ж виїхали директор школи з водієм. А за тиждень на шкільному подвір’ї вже стояв новенький ЛАЗ… Це був гарний подарунок школярам, автобус півтора десятиліття служив вірою та правдою, даруючи гарні послуги сільській молоді.

Півтора десятиліття керував хмелерадгоспом Анатолій Барановський. Під його керівництвом хмелерадгосп вдало пройшов і часи економічних реформ 80-х, і розвал усталених економічних зв’язків початку 90-х. Але у 1995 році уряд країни під керівництвом Євгена Марчука санкціонував обов’язкову приватизацію підприємств агропромислового комплексу, до переліку яких увійшов і райгородоцький хмелерадгосп. Так підприємство стало приватним, нові власники вирішили змінити спеціалізацію підприємства.

Анатолій Барановський відійшов від аграрних справ та очолив земельний відділ Бердичівського району. Через деякий час очолив інспекцію захисту рослин. З цієї установи й пішов на пенсію, коли настав відповідний час.

Чи довго перебуватиме на відпочинку людина, яка змалку звикла працювати на землі? Власне, питання для переважної більшості людей є риторичним. Не затримався на відпочинку й Анатолій Йосипович – спочатку став керівником колишнього відділку хмелерадгоспу в Андріяшівці, а нині сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю. За деякий час знову повернувся у Райгородок, керував місцевим СТОВ. І всюди вирощував хміль: в Андріяшівці було 62 га хмільників, декілька десятків – у Райгородку. Загалом чверть століття перебував Анатолій Барановський на керівних посадах, що стало чи не рекордом на Бердичівщині.

Нині, вже перебуваючи на пенсії, Анатолій Йосипович продовжує займатись своєю улюбленою справою: працюючи у приватному підприємстві «Зарічне», він, як і десятиліття до того, вирощує хміль. Хоча й не такі вже значні площі – всього з десяток гектарів, але на цю культуру й нині є свій попит. Якось разом із дружиною підрахували, що хмелярська нива Анатолія Барановського вже нарахувала без малого 45 років!

Реалії життя сучасного аграрія, а тим більше фермера-українця, далекі від картинки, створеної піарниками різних мастей – як і в минулі часи, ця праця залишається важкою не лише фізично, але й психологічно, потребує не лише знань та вміння, але багато в чому й банального везіння. Всього цього було у житті Анатолія Барановського сповна. І нині, відзначаючи гарний життєвий ювілей, він може з вдячністю констатувати – дбаючи про власну землею, вона дбала і про нього самого та його родину. Повиростали діти: старший син Віктор та дочка Олена отримали медичну освіту та стали відомими у Бердичеві стоматологами. Менший син Валерій також отримав медичний фах, навіть декілька років відпрацював у медичній галузі, але… далі життя поставило все на свої місця. Повернувся до Райгородка, спочатку працював у батька на підприємстві – і трактористом, і механізатором, і агрономом. Поступово заглиблювався у справу, вивчав нюанси. Згодом постало питання й отримання відповідної фахової освіти, отож закінчив житомирський агроуніверситет за спеціальністю «агроном». Ну а далі, як то кажуть, понеслось. Нині Валерій Барановський – знаний на Бердичівщині фермер, керує ТОВ «Агро-Райгородок», обробляє біля 800 га землі. Батько та син є партнерами, допомагають у всьому один одному.

Цими днями на ювілей батька збереться вся велика родина Барановських. Тож колеги, друзі, ветерани аграрної галузі Бердичівщини щиро бажають Анатолію Йосиповичу та його дружині Вірі Антонівні, всій його родині гарного здоров’я та наснаги у житті!

Анатолій ГОРОБЧУК