Додому НОВИНИ Культура «Табір серед зелені – острів доброти»

«Табір серед зелені – острів доброти»

132
ПОДІЛИТИСЬ

«Табір серед зелені – острів доброти», – саме такими рядочками з табірної пісні мені хочеться розпочати розповідь про табір «Сокіл», що розташований поблизу Бердичева. Це вже згодом я довідалась, що він знаходиться в селі Скраглівка. Адже моє перше знайомство розпочалося 1990 року зі станції Райки, на якій ми зійшли з електрички Здолбунів–Київ.

Літо-1990, перша зміна.

Довкола нас обступили велетні-дуби, сосни. Вся земля навкруги неначе вкрита ошатним килимом з різнотрав’я, суниць та ожини. Повітря сповнене лісовими пахощами і ніщо б, здавалося, не порушує віковічної гармонії. На душі одразу стає спокійно, очі намагаються вловити кожну травинку, кожну ромашку, дзвіночок. Добре втоптана стежка свідчить про те, що нею часто ходять. Та ось вона розходиться в різні боки, батьки впевнено продовжують йти за вервечкою дітей, які повертались з прогулянки, несучи на довгих травинках суниці, що нагадували намисто. Ще один поворот стежки – і ми вже чуємо дзвінкі дитячі голоси, бачимо чепурні будиночки, веселі каруселі, просторі спортивні майданчики та квітники. Це – найстаріше і найбільш шановане дитяче містечко, про яке згадують і нині бердичівляни з такою теплотою, ніжністю і вдячністю, тому що тут відпочивали або працювали їхні діти, рідні, знайомі…

Табірна зміна тривала 24 дні, кожен з яких був чітко спланований. Щоранку зарядка, прибирання кімнат, території, гігієнічні процедури, сніданок, прогулянки, обід, тихий час, конкурси, змагання, цікаві зустрічі, підвечірок, відвідування гуртків за інтересами, вечеря, дискотека, довгі бесіди в кімнатах, аж поки Морфей не забирав кожного у свій полон… Любили ми ходити в Скраглівку, там відвідували пам’ятник загиблим воїнам при визволенні села, обеліск Вічної слави, там і почули одну з легенд про назву села. «Так, у 1240 році, коли чисельні орди монголо-татар хана Батия (а можливо, це були орди кримськотатарського хана Менґлі Герай Першого в 1482 році) смертельним вихором пронеслися по нашій землі. Вся округа, у тому числі й село, була вщент зруйнована, пограбована і спалена. Після такого нашестя дуже довго, мало що не до двох століть, ці місця пустували і ніким не заселялися. Одиноким господарем чудового ландшафту, на якому дзеркальним овалом світилися навколишні озера та річка і непохитно стояли густі, дрімучі ліси, була птаха-чайка, яка з настанням темряви літала навкруги і скиглила. Вона тужила, немов оплакувала людське горе, і в її криках чулися сльози та стогін поневоленого і замордованого народу. Йшов час. У цих чудових за природно-економічними умовами місцях знову з’явилися люди і поступово почали забудовувати своє поселення. До речі, чимало тут поселилося козаків, про що свідчать давні прізвиська ряду сучасних родин. Отож перші жителі назвали поселення від тужливого скиглення птиці-чайки Скриглівкою, а згодом Скраглівкою», – підсумував місцевий гід. А тоді додав: «А хочете, я розповім і про появу «Сокола»?» Ми, звісно, кивнули головами. І полинула розповідь з нотами гіркого присмаку й болю… Важкий видався повоєнний 1947 рік. Силами милосердних сердець і рук було побудовано наметове містечко – піонерський табір «Сокіл», повноправними господарями якого стали діти, чиї батьки не повернулися з фронтів Великої Вітчизняної війни. Дванадцять років поспіль табір «Сокіл» не мав ніякої матеріально-технічної бази, діти проживали в тимчасових, різних за розміром палатках. Харчоблок не відповідав вимогам, води було обмаль – її доводилося носити відрами з села. У постанові бюро Бердичівського міського комітету КП України та виконкому міської ради депутатів трудящих від 20 квітня 1959 року «Про будівництво міського піонерського табору» записано, що з метою створення дітям нормальних умов для відпочинку в літній період міський комітет КП України та виконком міської Ради депутатів трудящих постановляють: «За рахунок коштів підприємств і організацій міста на пайових засадах побудувати міський піонерський табір в районі лісового масиву с. Скраглівки Бердичівського району Житомирської області на відведеній земельній ділянці». Незабаром тут з’явилися такі будівлі: 4 одноповерхові будинки на 40 місць кожен, їдальня, медичний пункт, басейн, адмінкорпус, складські приміщення, лазня, клуб…

На фото студенти ЖДПУ на практиці у таборі «Сокіл», літо 1999 року.

Великий внесок у розбудову дитячого оздоровчого закладу зроблено колективом верстатобудівного заводу «Комсомолець», пізніше – фірмою «Беверс» (директор Присяжнюк П.Г. – нині покійний, директор Лоєв В.Ю., заступник директора Ружинський В.І., голова профкому Старухін А.А., пізніше голова профкому Горобець М.М. та Праскова Л.Б. – нині покійні). Піклувалися про «Сокіл» й інші міські підприємства, а найбільше – завод хімічного машинобудування «Прогрес», нині ПАТ БМЗ «Прогрес» (директор – нині покійний Шабельник О.А., Почесний громадянин міста Бердичева), директор Юр’єв М.П., голова профкому Цемер О.Ц. (Заслужений працівник соціальної сфери), заступник голови профкому А.Ф. Кнауб.

До 25-річчя табору завод «Прогрес» побудував двоповерховий спальний корпус «Ластівка». Виявляли щирий інтерес до оздоровлення та відпочинку дітей і адміністрація молокозаводу та заводу безалкогольних напоїв (директори Гончарук С.М. та Любарець О.С.). Вони не лише пропагували свою продукцію (сир, морозиво, молоко, ситро, воду та ін.), але й сприяли організації екскурсій на ці підприємства. Після екскурсії дітей чекало солодке частування. Пригадую той смак морозива і досі!

Про історію табору чули і від самого директора Цвєткової А.М., яка часто і невимушено вела бесіди з дітьми чи то на лінійці, чи під час зустрічі в клубі: «Скільки тут побувало діток. Щоліта 4-5 змін і по 450 діток у кожній. Гарне місце розташування закладу сприяло тому, що тут із задоволенням відпочивали чотири роки поспіль діти з Болгарії, 12 років підряд відвідували школярі з Республіки Польща. А коли в 1966 році стався землетрус в Узбекистані, до табору приїхали діти з Ташкента. У 1982 році тут відпочивали діти працівників Байкало-Амурської магістралі, з 1986 року – діти, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській атомній електростанції. «Сокіл» завжди радий дітям». Нас тоді дивувало, як директор пам’ятає все і всіх, з вдячністю згадуючи поіменно колег, з якими працювала, з ніжністю і материнською турботою розповідаючи про тих, хто відпочивав…

Пригадуючи вожатих: Тетяна Василівна Войнович, Світлана Василівна Ярко. Червень 1995 року.

Першою піонеркою у таборі була Лідія Віталіївна Рикова – вчителька ЗОШ №15, нині покійна, померла 19 січня 2022 р.

Працівники ДОЗ «Сокіл» зі свого боку дбали про те, щоб заповнити перебування дітей змістовним і різноманітним відпочинком, щоб усім знайшлася справа до душі.

Глибока шана і низький уклін педагогам-вихователям, які відійшли у Вічність: О.С. Клекота, М.І. Бабич, Л.Д. Войцехівська, Г.Д. Трифонова, О.М. Гайдаманчук, Ф.В. Вакарюк, І.З. Вакарюк, А.Х. Смичок, Ю.П. Козир, Г.Ф. Семенюк, М.В. Мазур, Г.І. Ганзюк, З.М. Балянова та інші.

Весела країна дитинства ДОЗ «Сокіл» відома за межами Полісся, про що свідчать спогади колег у пресі «Земля Бердичівська» та під час зустрічей на семінарах. Щороку діти займали призові місця в області та в Україні.

Ідейними наставниками та сподвижниками були педагоги: В.І. Толочко, Т.А. Турченко, Ю.В. Горянський, І.В. Вікарчук, Л.Б. Михальченко, А.А. Бентковська, М.В. Панчук, Н.М. Радкевич, Н.Г. Загоруйко, Л.О. Гімальдінова, О.В. Тарасюк, В.А. Рибак, С.К. Лавренова, В.В. Савіна, Н.Є. Котова, Л.Д. Войцехівська-Гімальдінова, Ю.Д. Дзюбенко, Ю.П. Козир та багато інших.

Діти під керівництвом своїх старших друзів проводили тут літні канікули, які запам’ятовувалися їм надовго. Скільки сміху, веселих і добрих жартів тут було почуто. Це і КВК, дні гумору та сміху, свято Нептуна, змагання вожатих і дітей. А як ми любили ходити в басейн, на річку! Влаштовували нам спортивні змагання між таборами «Сокіл» та «Березовий гай». Добре працювали і гарно підготовлені студенти Бердичівського, Коростишівського педагогічних училищ, Житомирського, Вінницького, Київського університетів. Будучи студенткою спочатку Бердичівського педучилища, а згодом Житомирського університету імені І.Франка теж проходила практику саме у «Соколі», тут мені вперше зробили запис до трудової книжки. Одного разу в таборі не було світла через буревій. Зранку на нараді Анжела Микитівна всіх заспокоїла, запропонувала внести зміни в план заходів, розваг. Навіть меню того дня було особливим: сало по-скраглівськи ще той делікатес… У кінці кожної табірної зміни підводили підсумки, дякували, нагороджували як дітей, так і працівників. Ще й зараз маю приємні подарунки: настінний годинник та м’яку іграшку, що є символом 2022 року. Нині чимало знаних людей у місті, області (директори шкіл, заступники, лікарі) працювали та відпочивали свого часу в «Соколі», саме тут зароджувалась щира дружба, яка перевірена часом. Серед них Людмила та Галина КИЦАК – педагоги, Олена Петрівська – заступник Бердичівського міського голови, Лариса Котнюк – керуюча справами виконкому, Богдан Коляда – секретар Бердичівської міської ради, Василь Толочко – педагог, громадський діяч та багато-багато інших.

Багато енергії і любові вклали щирі, небайдужі люди у цю корисну справу, аби табір функціонував і розвивався, приносив радість і користь малим та юним громадянам нашої держави. Низький уклін усім тим, хто забезпечував розбудову, становлення і розвиток дитячого оздоровчого закладу! І серед них Валентина Адаменко – начальник управління освіти і науки, Василь Мазур – колишній міський голова, Андрій Марківський – директор ЗОШ №11, Юрій Горянський, Марина Панчук, Алла Бентківська – заступники директора СЗОШ №1 ім. Т.Г. Шевченка, Людмила Михальченко – директор Маркушівської школи, Олег Лавренов – директор ДЮСШ ім. В. Лонського.

І нині продовжує добру славу «Сокола» директор закладу Петро Миколайович Залізний.

Тетяна НЕДАЙБОРЩ, вчителька української мови та літератури СЗОШ №17 м.Бердичева, колишня вихованка табору «СОКІЛ».