Жило-було собі тіло. Не мало особливих складнощів та раділо життю, лише інколи отримуючи від нього по голові. Зиму пережило без будь-яких негараздів – лише раз покашляло та кілька разів походило з невеликою нежиттю. Воно ж бо було молоде і здорове, про різні болячки знало лише з всесвітньої мережі та реклами по телебаченню.
Настала весна і тілу вже хотілось зелені, любові та тепла. Аж тут навіть із прасок залунало про нову пошесть. Воно подумало, що дослухатись до порад щодо обмеження перебування у людних місцях та поряд із хворими, дотримання правил миття рук, використання антисептиків, уникнення торкання обличчя після відвідування громадських закладів то справа старих і немічних. Усе життя попереду, куди болячкам з ними тягатись. І навіщо у такі сонячні та інколи і теплі дні сидіти вдома, коли можна з друзями потинятись містом та посидіти у приємному місці з кавою. Карантин – це ж ті самі канікули. Місцева влада вже мабуть про все подбала, у маршрутках, закладах торгівлі та громадського харчування ручки, поручні і таке інше вже до дір протерли дезрозчинами.
А потім тіло занедужало. Спочатку обійшло кілька аптек у пошуках ліків, масок, потім згадало про те, що продуктів вдома катма і треба пройтись по магазинах у пошуках акційних товарів, при цьому проїхавши по різних маршрутах громадського транспорту.
І врешті решт тіло захворіло. До сімейного лікаря та у місцеві лікувальні заклади вирішило не звертатись, а до Житомира чи може й далі треба рейсовим автобусом їхати.
Закінчилось усе на апараті штучної вентиляції легень, де тіло боролось за життя…
Сергій Колубовський.
