Уроки патріотизму в Мирославській школі.

Уроки патріотизму в Мирославській школі.

267
0
ПОДІЛИТИСЬ

Приблизно кількадесят років назад мріяли про фантастичне майбутнє, адже здавалось, що людство досягне такого неймовірного прогресу в усьому, бо скільки вже знань, життєвого досвіду накопичилось… Такі міркування зафіксовані в художній та науковій літературі, фільмах кінця ХХ століття. Уявляли, що як тільки почнеться вік двадцять перший, житимемо казково. Наприклад, всю важку роботу за людину виконуватиме техніка, буде можливою телепортація та космічні подорожі світами, людству не будуть страшні ніякі хвороби чи віруси, зникнуть економічна, соціальна кризи і так далі…

Хто б міг подумати, що початок двадцять першого століття в Україні славитиметься не науково-технічними досягненнями та зростанням могутності держави. На превеликий жаль, кінець 2014 – початок 2015 років увійшли в історію України з трагічними подіями.

Відтепер найкращим для кожного українця є побажання не щастя-грошей, а головне – щоб був МИР.  І значення цього слова осягнули ми не лише розумом, а й серцем. Навіть маленькі діти знають цінність гасел: “Слава Україні! – Героям слава!”, “Слава нації! – Смерть ворогам!”, “Україна – понад усе!”. А гімн Батьківщини співають зі сльозами на очах, тримаючи руку на серці, усі: від малого – до старого. Є мудра народна приказка, яка говорить, що цінуєш найбільше тоді, коли є загроза втрати. Правда, ще дужче сьогодні ми любимо свою Вітчизну і готові захищати її ціною власного життя.

Літні люди розповідають, що часто перед очима сивим туманом пам’яті випливають картини із їхнього дитинства: грізне ревіння моторів літаків у небесній млі та божевільні звуки вибухів – Друга світова війна. Вони були дітьми і водночас мусили стати дорослими, серйозними, виживати, адже під час війни – опалене дитинство. Постійно зверталися до Бога з молитвами про те, щоб ні їхні діти, ні внуки, ні наступні покоління не знали лихоліття. Але судилось нам отримати такий “досвід”…
Чергові похорони…  Живий коридор у кілька кілометрів… Бердичівська земля проводжала в останню путь своїх дітей – воїнів АТО. Молоді хлопці стали на захист рідної землі, родини. Вони – герої! На душі такий біль, що ні плачі, ні крики, ні заспокійливі ліки не приносять хоч краплю полегшення. Скільки ще юнаків повинні загинути? Хіба вони на це заслуговують? А ось ще один жахливий факт: загинула жінка-мати, яка під час розриву снаряду затулила собою свою трирічну дитину. Малеча залишилась без руки, але жива. Шкода, але це не поодинокі випадки. Перед Богом та перед людьми постануть вбивці й кати! Прийде для них судний день.
Щодня дивимося новини телебачення, нервово спостерігаємо за репортажами про події на сході. І щоразу надіємося почути про припинення війни, про те, що наші солдати повернуться додому живими. Морально ми з ними.

Життя сучасному молодому поколінню дало такий урок патріотизму, який не забудуть ще кілька століть.

Уроки патріотизму щодня проводяться у Мирославській школі. Це і виховні заходи, і заняття, на яких згадуються чорно-криваві сторінки історії України. “От вам, люди, живий приклад! Не наступайте на ті ж самі граблі!” – вчить історія, засуджує зрадників народу. Одним із виховних завдань школи є формування свідомості майбутнього українця. Звичайно, тільки знаючи минуле своєї країни, можна дивитись у майбутнє. Школярі отримують необхідні знання від учителів історії Валерія Васильовича Бабійчука, Олександра Васильовича Лисюка. Проводяться акції, дні пам’яті, вшановують героїв України, жертв голодомору, війн, революцій, репресій. Запалюємо жалобну свічку за загиблими на Майдані, воїнів АТО. Молимося, щоб повернулися живими односельчани, які перебувають зараз на передовій: Ю.В.Балюк, О.Л.Монько, М.Л.Монько, В.М.Семенюк, О.В.Насад, В.М.Лисюк, О.В.Ткачук, А.І.Ковтонюк, В.С.Гудецький, Ю.А.Дишкант, О.Р.Гусар, М.О.Михайленко, П.О.Михайленко, П.П.Петрук, В.Я.Бурла.

Вічними духовними поводирями нації є поети-співці. Хочеться згадати ім’я нашого земляка Михайла Павловича Пасічника, який нещодавно за максимально короткий період часу видав збірку патріотичних поезій, що закликають боротися за майбутнє своєї Батьківщини, підтримують українських бійців. До душі припали ці вірші учням старших класів Мирославської школи. Читають напам’ять, цитують, аналізують разом із вчителем української мови та літератури Любов’ю Миколаївною Монько.

Вірш М.Пасічника “Розмова з матір’ю” написаний 23 серпня 2014 року, побудований у формі діалогу між матір’ю та сином:

–    Мій сину, прапор наш найкращий в світі,
Йому в усі епохи майоріти. […]
–    Ніколи прапор той не згасне, мамо!
–    Завжди, мій сину, він цвістиме з нами!

Блакитний та жовтий – національні кольори. Які б перевороти, революції не вирували б у країні, завжди в пошані ці символи. І доки так буде, не зникне дух державності.
Поет присвячує юнакам у військових мундирах вірш “Українському воякові” (написаний 12 вересня 2014 року). Кількома іменниками описує становище солдата:

Гранатомет, патрони, компас,
Погони, берці, камуфляж,
Накидка, портупея, пояс,
Окоп, укріплення, бліндаж…

Звісно, не такої долі хотілося їм, але обов’язок перед Вітчизною – на першому плані. Письменник підтримує їх, як батько: “Тримайся, сину!”. Слово – зброя. Михайло Павлович теж “воює” проти терористів. Він – актуальний, один з улюблених письменників наших школярів.

Учні старших класів настільки серйозно переймаються ситуацією в державі, є сильними патріотами, що один із них сміливо заявив: “Якби я був повнолітнім, негайно пішов би у військо на захист своєї матері, матері-України і без вагань віддав би за неї життя!”. Тарас – одинадцятикласник, але має чітку життєву і громадянську позицію. Якби ж усі українці були такими, можливо, ніхто і ніколи не посмів би зазіхати на нашу землю.

Віримо, що учні Мирославської школи виростуть гідними громадянами своєї держави і патріотами, з інстинктом державотворення, самобутності, горді за свій народ і свою національність. І майбутнє України буде таким прекрасним, як нам мріється. Слава Україні!

Тетяна Дзівалтівська.

image003_1image005_1

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ