Додому НОВИНИ Культура Цегла з Бердичева

Цегла з Бердичева

101
ПОДІЛИТИСЬ

Доволі часто зранку, йдучи на роботу ще сонним містом, мій погляд мимохіть пробігає фасадами старих будинків. Їх вигляд вражає і нині – це тобі не сірі багатоповерхівки з гладкими стінами, де погляду немає за що зачепитись. Тут все по іншому – і двері з різьбленим орнаментом, і вікна в обрамленні візерунків, і башточки на даху, на які майстер не пошкодував ні часу, ні сил. І цегла якась інша…

Так, таки інша! Цю цеглу не сплутаєш із сучасною. Це тобі не та, радянська, яку виготовляли з невідомо якої глини та запекли у печі не дотримавши температурного режиму. Тому й немає вже багатьох тих будинків, зведених із цієї цегли. Та й сучасна, ніби більш якісна, теж не аби що… А от ті будинки, що звели з дореволюційної цегли, стоять. І стоятимуть ще довго.

Здавна до виготовлення цегли підходили дуже ґрунтовно. Від неї залежало майже все – і надійність будинку, і його краса. В Російській імперії цегельні заводи та артілі перебували під контролем влади, та й конкуренція робила свою справу – власник цегельні відповідав своїм іменем. У буквальному сенсі – на кожній цеглині стояло клеймо з назвою виробника. Та навіть на це не зважили свого часу англійці, коли споруджували в Бердичеві будинок для Індо-Європейського телеграфу – вони завезли власну цеглу (це ж який шлях!), ніби не довіряючи нашій. Будинок той, якому півтора століття, і нині стоїть на вулиці Луппова.

Можливо, саме тому Бердичів, не дивлячись на численні новобудови, які з’явились за часів радянської доби, ще зберігає своєрідний шарм, створений власною унікальною архітектурою. Нині важко повірити, що сто та більше років тому не було в Бердичеві двох однакових будинків.

Щоб далеко не возити, зазвичай заводи споруджували неподалік міста, поряд із джерелом якісної глини. Як і де з’являлись заводи у Бердичеві? Ось цікавий приклад: на карті міста за 1849 рік на місцині, нині окресленій вулицями Житомирською, Руською, Нестайка та Варварівською, картограф вказав на наявність глинища – це місце, звідки беруть глину. Пройде всього декілька десятиліть і вже на карті 1874 року поряд із глинищем з’являється Цегельна вулиця (зверну увагу читачів – не Кирпичная улица, як того вимагала російська граматика, а саме Цегельная улица). Назва вулиці, як на моє переконання, однозначно вказує на наявність тут цегельного заводу. Глинище існувало до середини XX століття, допоки на його місці не виріс цілий мікрорайон із багатоповерхівок на зазначених вище вулицях. За зникненням глинища зникає і Цегельна вулиця – на її місці безіменні двори між багатоповерхівками.

На початку 1880-х років у місті діяло п’ять цегельних заводів. Але пройде час, і офіційні довідники початку XX століття вкажуть на наявність у місті всього трьох цегельних заводів. Це заводи Дербаремдікера (потужність 150 тис. шт.), Рубінштейна (2 млн. шт.) та Чернявського (160 тис. шт.). До речі, чи не родич той Дербаремдікер відомому шанованому єврейською громадою рабину Леві Іцхаку Бердичівському, нащадки якого й носили прізвище Дербаремдікерів?

У радянську епоху в місті та поряд із ним також діяли цегельні. Поклади континентальних осадових глин антропогенового віку, які віднайшли неподалік села Велика П’ятигірка, використовував місцевий колгосп «Маяк», який побудував власний завод. Великі поклади суглинків у 1989 році знайшли і в сусідніх із П’ятигіркою Маркушах – там розвіданих запасів достатньо для роботи цегельного заводу потужністю 5 млн. шт. цегли у рік на протязі амортизаційного періоду тривалістю 25 років. Існувало виробництво цегли на Бердичівському заводі ПМК-24, де отримували цеглу марки «125», а розповідь про бердичівський цегельний завод взагалі заслуговує окремої великої статті.

Давно немає тих цегляних заводів та артілей. Не збереглися в архівах і більш суттєві відомості про їх власників, про продукцію та особливості виробництва. Але й досі під час знесення чергового старовинного будинку до рук будівельників потрапляють цеглини з клеймом, що дозволяє розкрити окремі таємниці минулого.

Я познайомився з бердичівським підприємцем Ігорем Яциком доволі давно. Спільна зацікавленість історією рідного міста раз по раз перехрещувала наші життєві дороги, хоча його зайнятість власною підприємницькою діяльністю не давала, так би мовити, розгорнутись йому на повну. Тим більшим було моє здивування, коли одного разу дізнався про його захоплення таким напрямом колекціонування, як брікофілія. Після оглядин його колекції, яка зберігається у салоні-музеї старожитностей «Бердичівська скриня», що на Житомирській, 23-А, й пообіцяв написати цю статтю – і про його захоплення, і про унікальні екземпляри бердичівської (і не лише) цегли.

Цегляне клеймо – це своєрідна заводська марка, що має історико-культурне значення. І ця особливість цегли породила ціле направлення в колекціонуванні, яке й отримало цю назву – брікофілія (від англ. brick – цеглина). Цікавими для колекціонерів є не просто зразки цегельного виробництва, а чи не головне – відтиснуте на них літерне, або інше клеймо.

Клеймо на цеглині з’явилось власне тоді, коли зародилась цегельна промисловість. Тобто, у середині XVII століття. Однією з найпопулярніших версій появи клейма на цеглині є така – мовляв, одного разу у великому місті завалився будинок через низьку якість цегли. З того часу наказали всім виробникам цегли ставити клеймо на власних виробах, щоб у випадку чого можна було знайти винуватця неякісної цегли.

У Російській імперії першими стали рельєфні зображення державного орла у чотирикутній рамці. Коли землі сучасної України увійшли до складу імперії, ця традиція розповсюдилась і на наш край. Того ж XVIII століття наявність клейма стала однією з вимог Архітектурної експедиції – спеціального контролюючого органу. Для того, щоб знати хто з промисловців виготовляв якісну продукцію, а кого необхідно було штрафувати за цеглу неналежної якості.

Бердичів, з огляду на розвиненість цегельної промисловості, має подекуди просто унікальні цеглини, які й колекціонує Ігор Яцик. У його колекції є багато цікавих екземплярів. Ось декілька прикладів:

«Б.Г.К.З.» – це цегла бердичівського міського цегельного заводу, напис розшифровується як Бердичевский Городской Кирпичный Завод. Цей завод виник у 1908 році, його заснував купець Розенбаум. Тут працювало біля 200 робітників. У роки громадянської війни завод не діяв, його роботу відновили у середині 20-х (за легендою, це зробили за вказівкою командира кавалерійської дивізії Григорія Котовського, бійці якого саме прибули до нашого міста на постійне квартирування). Завод припинив існування у середині 90-х.

«Бейзимівська арт.» – цю цеглу виробляли у селі Бейзимівка нині Житомирського (до 2020 року – Чуднівського) району на заводі вогнетривкої та майолікової цегли, власником якого до революції був великий волинський поміщик І.В. Савіцький. Цегельний завод у Бейзимівці мав давню та тривалу історію, його вогнетривку, чудову за якістю цеглу використовували при спорудженні печей у багатьох будинках не лише Бердичева, але й далеко за межами Житомирщини. Тому й цеглини ці не лише мають широке поширення, але й у різний історичний період мали різне клеймо. Так, за часів Російської імперії це були написи «BEIZYMOWKA», або й ім’я самого власника – «J.SAWICKI». Вже у радянську епоху – «Бейзимівська С.Т.В.», «Бейзимівська арт.».

«Мясківська артіль» – цю цеглу виробляли у селі М’ясківка, що за 7 кілометрів від Бейзимівки. Є також цегла з клеймом «Мясківська артіль ім. Леніна». Матеріал для цегли брали з того ж родовища, що і бейзимівські виробники. Немає вже тієї цегельні, та й село практично зникло – на декількох вуличках стоять занепалі старі будинки, сьогодні в селі офіційно проживає 2 (дві) особи.

«БАРТУХА 1926» – цю цеглу виробляли у селі Бартуха Романівського (нині Житомирського) району. У південній частині села є значна кількість глини, з якої можна було робити цеглу собі і на продаж.

«LONDON» – цеглин із таким клеймом існує доволі багато. Але не подумайте, що її виготовляли у Лондоні. Насправді всю «LONDON»-ську цеглу штампували на Волині місцеві євреї. За однією версією назву «LONDON» скоріше за все ставили для солідності та приваблення покупця. Існує й інша версія: можливо, це прізвище власника заводу Абрама Лондона, який проживав у XIX столітті у Звягелі (нині місто Новоград-Волинський).

Основну масу цеглин для своєї колекції Ігор Яцик знаходить, коли розбирають стару будівлю. Багато цікавого матеріалу можна знайти у старих селах. І не лише Бердичівщини, адже багато цегли замовляли у порівняно віддалених краях – на Чуднівщині, Романівщині та навіть у Києві. Ігор Яцик розповів декілька цікавих історій про окремі екземпляри з його колекції.

– Де знаходжу цеглини до колекції? Як коли. Ось, наприклад, вогнетривку цеглину «МОЛОТ» я знайшов у будівлі колишньої станції Юних техніків, що на вулиці Сергія Ковтуна (Урицького). «Мясківську» цеглу знайшов на розвалинах самого цегельного заводу, коли спеціально їздив туди. А цеглини з Бейзимівського заводу Івана Савіцького роздобув у нашому Музично-драматичному театрі на Європейській у часи, коли там саме проводили велику реконструкцію. Ця цеглина підтримувала лаги, на яких трималась дерев’яна підлога. Будівельники просто викидали цю цеглу як непотріб.

Є цеглини, які мені принесли у подарунок. А є такі, що виміняв, чи отримав від інших колекціонерів. А загалом, варто просто оглянути будинок, який розбирають. Ось минулого року розбирали старий будинок на вулиці Вінницькій, 14, там були цікаві екземпляри.

Пропоную бердичівлянам долучатись до колекціонування, пошуку та збереження місцевих цеглин з тавром.

Як ви вже зрозуміли, стаття ця не претендує на всеохопний опис бердичівських та навколишніх цегелень, їх історії та історії їх продукції. Але сам факт існування такого відповідального напрямку у промисловості, як виробництво цегли, та відповідного напрямку колекціонування все ж заслуговує на окрему увагу поціновувачів історії рідного міста. Надіюсь, що цей матеріал спонукатиме всіх, хто має, знає або пам’ятає історію місцевої цегли, поділитись нею з метою збереження для нащадків.

Анатолій ГОРОБЧУК.