Будучи молодими, віддаючись своїй роботі та маючи якісь захоплення чи то спорт, чи то мистецтво, рибальство, чи мисливство та інше, не завжди цінуємо хвилини спілкування зі своїми батьками, які начеб то в порівнянні з тобою вже старі. А ми, начеб то, ще молоді, знаємо більше, розуміємо більше… І лише тоді, коли батьків вже немає, і ти вже постарів, то розумієш, що не завжди був уважним до мами й тата, не приділив їм достатньо часу. Але вже пізно…
Цього хлопчину з Пакистану, який багато кілометрів несе на плечах в корзинах своїх стареньких батьків, тікаючи від війни, Бог не забуде…
Володимир Кравченко.
