Додому НОВИНИ Влада і громада Шумлять сади пам’яті.

Шумлять сади пам’яті.

707
ПОДІЛИТИСЬ

 

“Мы с тобою прожили
Две судьбы хорошие,
Годы запорошили
Нам с тобой виски.
Седина – метелица
Стороною стелиться,
А нам никак не верится,
Что мы уж старики”.
(Із пісні минулих років)

zalizniyЗа свої високі шістдесят, прожитих під благостю Господніх небес, Володимир Миколайович Залізний насадив тих садів не один гектар. Одні вже давно стали поважними віком, як ті дядьки – кремезні, щедро обдаровуючи рясними плодами велелюддя, інші щойно збираються квітувати навесні, а ще деякі тендітними листочками, мов ті гороб’ята ще слабенькими крильцями, тріпочуть на літньому леготі вітрів. І все то його душевна втіха, його слід благородства.

… Володимир Залізний залишається людиною доброти і великодушності. Знаю його чимало років, як і всю славну велику родину Залізних. Уже навіть його зовнішність прикметна доброчинності і порядності. Отакий собі, міцно складений природою симпатичний дядечко, в поставі крислатий, мов котрась із його яблуньок, а обличчя щоразу теплом розвесніле і очі світять доброзичливістю. Коли припильнуєшся до них, то здається, що в зіницях застигли клаптики чистого неба, чи то хто навмисне впустив на їх деньця по пелюсточці квітуючого льону. А уста так нагадують дорідно вистиглі ягоди вишні. Власне, з першого спілкування цей добродій справляє враження високої порядності, людинолюбства. Таким Володимира Залізного знають роками всі з повсякденного його оточення.

З лебедіючого дитинства найбільше що відлягло в споді пам’яті – це повчання батька-матері трудитися чесно і щоби праця втіху приносила. Мама Надія Миколаївна до землі тяжіла руками й душею, а ще опріч цього зростили з чоловіком Миколою Романовичем аж семеро синів і дочку. Щоправда дев’ятеро їм послав Господь, але двійко зарано повідходили назад до Бога. Тато дуже любив сади ростити і схилив до цього і сина Володимира. Тому-то скільки себе пам’ятає Володимир Миколайович, то він усе побіля всякого дерева мав звично клопіт. Це в нього ще з отчого гнізда, що примостилося хатою-білянкою в живописному селі Хоровець, що на хмельницькому Поділлі. Щоправда вже й хата розсунулася зістарившись з плином часу, бо ж усі з роками поперебиралися в силу життєвої необхідності на Бердичівщину. Тепера тут кожен обжився, дітей позростали, поставили на ноги, повиводили в люди. І пишаються обопільно батьки продовженням роду, а сини та донька дітьми. Життя іде…

І, зустрівши на розгоні життєвих обріїв своє подружнє щастя з коханою Валентиною, побралися, ставши на шлюбний рушник вишитий маминими руками. Валентина Василівна, ця мила, тендітна, мов ранній кущик калини в березі, жінка чимало років одстояла за токарним верстатом на заводі “Комсомолець”. Спершу навіть заважко повірити в це, але факт залишається неспростовним. І позаяк робітничі будні ця перепілочка з вистиглого жита народила коханому Володимиру двох синочків – соколят і донечку таку ж вправну перепілочку. Це вона, славна Надійка з коханим другом життя Віталієм, ощасливили маму і тата гордим йменням – бабуся і дідусь. Ростять Надя і Віталій трійко синочків – журавлят. Радують батьків і старші сини Микола і Василь, які давно знайшли себе в житейському морі. Ставши на дужі крила, вони ніде і ні в чому не осквернили честі й достоїнства батька-матері. Пішли в житті своїми дорогами, обраними покликом серця, перейнявши від батька любов до всякого ремесла, а ще таке ж тяжіння ростити сади.

Що може бути кращого в житті людському, як слід полишати по собі пам’ятний. І щоби він веснами садами квітував, восени радував червонобокими яблуками, медами глечиків груш, торохтінням стиглих горіхів, коралами гронів калини попід вікнами… А ще криницями той слід завше звеличений. Усе це достоту встиг і Володимир Миколайович, бо нині його родинне гніздо в Бердичеві нагадує живу казку-оазу з провесни допоки й перші сніги вибілять довкілля, деінколи влягаючись раннім осмутком на пізні троянди. Тут усе впорано, доведено гуртом з синами, донькою, зятем, онуками до пуття. І лише відрадно згадувати солодощі тихого полювання, коли з дружиною прошкували лісовими стежками урочищ з козубками-кошиками збираючи гриби. Вони обоє віднаходять у цьому справжню втіху для душі. А часом і всією сім’єю святкують полювання на гриби.

Позаяк поезію життя щоразу міцно тримає в єдиній сув’язі Володимир Залізний із трудовими буднями. Знаючись на слюсарній справі, залишаючись вправним водієм автівки, він цьому ремеслу віддав найкращі роки зі своїх чесно і добросовісно прожитих 60 славних літ! І знову ж таки й сини за батьком ідуть. Бо й вони не одне дерево посадили побіля нього. А за потреби могли замінити батькові руки побіля всякого ремесла. А вже надто старший Коля, котрий успадкував і слюсарну, водійську справу від тата. А що вже виховані, організовані, чесні, добросовісні діти у Валентини і Володимира Залізних! Вони воістину світлий приклад для багатьох. Справжня гордість не лише батьків, а й сусідів, учителі ними завше пишалися.

Спливають роки за роками. Підростають сади Володимира Залізного, плодоносять. А він знову і знову схиляється в поклоні перед землею – годувальницею і саджає в її благодатне лоно нові сади. Як ось і цих років, коли вже тріпоче зелен-листом молодий сад у осерді Озадівки, де знаходиться благодійний центр “Відкрите серце”. А це дітище його молодшого брата Петра Залізного. Десь із добрий десяток літ тому цей благодійник і добротворець зважився довести до пуття занапащене роками незалежності чимале приміщення на березі плеса водойми попід надбрів’ям розвільних лісів. І, упорядкувавши цю триповерхову грандіозну розмірами новобудову Петро Миколайович, як людина релігійного тяжіння, а це єпископ Вінницький, Житомирський, Полтавський та Хмельницький церкви християн євангельської віри України, заходився тут облаштовувати нинішній благодійний притулок для дітей знедолених, обділених долею, з багатодітних родин. І таким чином щоліта, ось уже котрий рік, тут мають змогу відпочити і оздоровитися сотні дітей згаданих категорій з різних куточків України. А це щорічно за три зміни тут набирається сил понад добрих півтисячі хлопчиків і дівчаток! Ця преамбула в розповні сюжету аж ніяк не випадкова, бо з перших кроків існування центру тут залишається адміністратором Володимир Залізний – опора і надія в усьому. А коли проводилися ремонтно-реставраційні роботи, то вся велика родина Залізних тут трудилася. І тендітна дружина Володимира, вправна жіночка дивувала всіх умінням майстерно впоруватися зі штукатурними та іншими облицювальними роботами. Не покладаючи рук працювали тут сини і доньки всіх братів та сестри Залізних.

Та все ж найвідповідальніша дещиця обов’язків щоразу лежить на честі й совісті адміністратора “Відкритого серця”. Немає такої ділянки роботи з якою б не впорався цей сумирний, тихий од природи, чемний чоловік. Усяка справа підкоряється його просто-таки золотим і невтомним рукам! Честь йому й пошанівок!

З роками цей невтомник зоставив слід благородства в молодому садово-парковому насадженні побіля “Відкритого серця”. І хоч грунт тут видався далеко не кращим для проізрастання дерев, але й це не зупинило мудрого природолюба. Сюди він доправив кілька потужних вантажівок добротного садівного грунту, розгорнув і вже невдовзі затріпотіли навесні молоді паростки фруктових дерев. Тим часом минали роки і сьогодні вже чимало тих тендітних підліточків яблунь, груш, вишень-черешень уже радують першими плодами. А ще вивищуються під сонячною благодаттю білокорі посестри берізки, верби вже беруться копичками, тягнуться до небесної синяви грушки-дички, розіслався на всю широчінь зелен-килим живого смарагду впереміж із польовими квітами. Знаходить час цей чародій-садівник і доглядати-плекати різнобарв’я квітів. З весни до зазимків уздовж широкої алеї, що веде до входу в центр “Відкрите серце” пломеніють усіма веселковими барвами зворушливої краси і запахущості квіти чарівної петунії, жаріють вогниками скромні чорнобривці, простилаються килимочками дикоростучі квіти, а ще зористі мальви заглядають у широкі шиби вікон, радують стеблисті декоративні квіти. Живою смарагдовою оазою звеселяє всіх і внутрішній інтер’єр чималого передпокою центру. Яких тільки кімнатних квітів тут не зібрав цей душевної краси чоловік! До того ж сердечно – щиро самотужки плекає доглядом кожну рослинку. Із настанням морозів однаходить притулок цим живим стеблистим друзям серця.

Автор цього сюжету спостерігав, як ревно переживав Володимир Миколайович втрату більше сотні (!) тендітних сосонок, що замовив у лісівництві й власноруч висадив уздовж території центру. Але, на жаль, ця примхлива до приживання рослина не дала проізростання. Друговесни Володимир Миколайович ще раз ризикнув посадити, але знову ж спіткала невдача. І все ж його душа радіє, що з кожним роком розвільніше нагадує про себе чималий фруктовий сад, який залишиться у спадок ще багатьом поколінням.

За суєтою-суєт, мов опалий вербовий лист за течією ріки, збігли чи не найкращі роки молодості славного подружжя Залізних. Перші життєві морози висріблили скроні двох зворушливих доль – Валентини і Володимира. Повиростали діти й злетіли з отчого гнізда, ставши на дужі крила в самостійному життєвому польоті. Здається багато чого встигли зробити ці добрі люди в нестримному леті своїх життєвих обріїв. А ще серце прагне зробити чогось більшого. І воно бачиться насамперше Володимиру Залізному в отих садах пам’яті. Тому-то він живе високою вірою в сокровенне, що встигне посадити ще не один сад. І так велить життя…

Едуард Подільський, заслужений журналіст України,
Багаторічний друг родини Залізних,
м. Бердичів над Гнилоп’яттю-рікою,
м. Погребище над Россю-рікою.