За останній рік економічна ситуація в країні настільки погіршилася, що, здається, далі вже нікуди. Маса безробітних вештається вулицями. Підробляють по-різному, а якщо й знаходять роботу, заробітна плата, яку пропонують, дає можливість ледь виживати, а не жити.
Не дивно, що в такий час багато хто намагається знайти краще життя за межами України: тисячі наших земляків виїжджають працювати, і в основному до Польщі, Чехії, Росії. На другому місці Італія, Португалія, великі міста України. Деякі дівчата “подорожують” до Китаю, Туреччини та ОАЕ. Часто на такі й подібні заробітки люди наважуються без будь-яких офіційних документів про працевлаштування.
Усім відомо, що остарбайтери без реєстрації – безправні, працюють, як раби. Хазяїн може вчиняти як завгодно: не виплачується обіцяна заробітна плата, умови праці не відповідають обіцяним, роботодавці часто забирають документи, доходить до того, що можуть насильно утримувати та погрожувати родині працівника. Та наші громадяни, сподіваючись на удачу, все одно виїжджають на свій страх і ризик.
Ось таку реальну історію повідав наш заробітчанин, який згодився попрацювати на будівництві в Росії. Олександр (36 років) після розлучення з дружиною, з якою проживав в місті, переїхав в село до батьків. Сподівався знайти роботу на місці й залишитись допомагати з хазяйством своїми стареньким. Але не так сталося, як гадалося…
З роботою було важко, заробітна плата в лісгоспі – мізерна і непостійна, тож підробляв і різноробом, та якщо щось і пропонували, це були копійки і в основному – дріб’язковий ремонт у приватному секторі.
Основна частина працездатних чоловіків їздили на постійні заробітки і привозили “непогано зароблене”, тому й Олександр почав розпитувати, як і собі податися за великими грошима. І зовсім скоро отримав пропозицію виїхати на роботу до Російської Федерації. Така пропозиція надійшла з вуст добре знайомої йому людини – сусіда та односельця Михайла. Михайло розраховував на миттєву згоду Олександра: на противагу дрібним заробіткам у селі, він запропонував йому обробляти деревину на приватному підприємстві, яким керують іноземці (сирійці за походженням). Олександр мав виконувати ту ж роботу, що й у себе на батьківщині, проте за зовсім іншу оплату – йому було обіцяно від 4 до 5 тисяч доларів за декілька місяців роботи, плюс безкоштовний супровід з України до Росії. Михайло знав, що Олександр мешкає зі своїми батьками, тому він також навідався до них, щоб переконати родину у своїх чесних намірах допомогти підзаробити грошей.
Михайло мав неабияку репутацію серед односельців: люди припускали, що той схильний до протизаконної діяльності, хоча раніше ніколи до відповідальності його не притягували. Проте він періодично їздив до Росії на заробітки, справляв враження людини із гарними статками. Отже, йому все ж таки можна довіряти.
Олександр таки погодився їхати з Михайлом у Росію. Крім того Михайло вмовив їхати на роботу разом із ним та Олександром ще одного з односельців – Петра. Проте Петро діставався до місця призначення за власний кошт, потягом Житомир – Москва. Олександр та Михайло виїхали із села мікроавтобусом. Щоправда, по дорозі заїхали ще за Ігорем, який виявився добрим приятелем Михайла. Керував мікроавтобусом його власник – Ігор. Із села вони вирушили до сусіднього, де на них чекали ще декілька молодих людей – Руслан та Юрій, а також, ще троє їхніх знайомих. Ці люди також мали їхати працювати у бригаді Михайла, але отримали пропозицію від Ігоря.
Протягом поїздки все було гаразд. Діставшись до місця призначення, зустрілися з Петром, який вже прибув потягом, а там уже всі разом вирушили до селища, яке розташоване в Московській області. Усі вони залишилися там, крім Ігоря: він повернувся на Україну. В цьому селищі Олександр та інші заробітчани почали працювати у приватних підприємців, тих самих іноземних громадян. Працювали вони по 12 годин на добу, при цьому не отримавши заробітної плати ні за тиждень, ні за місяць, як це було обіцяно Михайлом. До того ж перебували вони на закритій території, не мали можливості отримувати медичну допомогу. Їжу готували на вогні, спали на соломі у сараї.
Приблизно через два місяці Михайло заявив, що роботу закінчено (грошей за свою роботу, звісно, ніхто не отримав, та й роботодавці уникали спілкування із працівниками). Тут Михайло пообіцяв розрахуватися вже в Україні. А для того, щоб пришвидшити повернення в Україну, він запропонував “закрити” ще один невеличкий об’єкт. Олександр вже не витримав, почав обурюватись і просто відверто поставив Михайлу ультиматум щодо повернення зароблених грошей. Те, що було далі, стало несподіванкою для всіх.
Михайло з так званими місцевими помічниками, відізвавши Олександра, почали його лупцювати, після чого кинули в холодний сарай, де він пробув замкнений 3 доби без їжі. За цей час Олександр зрозумів, що на Україні йому теж не світить отримати гроші. Не зважаючи на те, що на вулиці зима і він голодний, без грошей, вночі Олександр тікає з об’єкта і вирушає пішки додому, із надією, що по дорозі підзаробить на квиток. Проблемою було те, що жодного контакту, чи номера мобільного телефону рідних чи знайомих він не пам’ятав. Паспорт у нього відібрали, і він боявся потрапити до поліції. Близько місяця добирався до дому. Дорогою доводилось навіть жебракувати, щоб дістатися з Росії до України приміськими поїздами, вантажівками, автобусами. Повернувшись додому, Олександр одразу звернувся до поліції із заявою про злочин, скоєний Михайлом проти нього. Нині Олександр визнаний потерпілим від торгівлі людьми. Юридичну та фінансову підтримку йому надала громадська організація “Авенір”. При підтримці ГО “Авенір” Олександр зміг відстояти свої права у суді. Михайла після довготривалого слідства було засуджено за ст.149, ч.2 КК України.
На сьогодні вже понад 6 мільйонів наших громадян працює за кордоном, і ця цифра постійно збільшується. Після невдалих заробітків наші громадяни не вважають себе потерпілими, та є певні ознаки, за якими саме ви можете себе впізнати: вас силою примушували працювати, ви могли стати жертвою сексуальної експлуатації, вас змушували жебракувати, не виплачували обіцяної зарплати, умови праці не відповідали обіцяним, у вас відбирали документи, насильно утримували, погрожували фізичною розправою вам та вашій сім’ї. Якщо це було з вами, то ви підпадаєте під категорію “торгівлі людьми” і маєте право на допомогу.
Завдяки реалізації проекту ГО “Авенір”: “Підвищення рівня правової обізнаності найуразливіших груп населення Житомирського регіону в питаннях протидії торгівлі людьми. Ідентифікація потерпілих від торгівлі людьми”, який підтримує Фонд сприяння демократії Посольства США в Україні. Громадська організація “Авенір”, надає БЕЗКОШТОВНІ конфіденційні консультації за телефоном 073-77-565-77, перед виїздом за кордон. А також надає БЕЗКОШТОВНУ кваліфіковану, конфіденційну і всебічну допомогу потерпілим від торгівлі людьми, а саме: психологічну, медичну, юридичну, фінансову та ін. Громадська організація “Авенір” розташована в місті Житомир, по вулиці Домбровського, 38.
Пам’ятайте: небезпека – поруч! Подбайте про свою безпеку завчасно!
Погляди авторів можуть не збігатися з офіційною позицією уряду США.
ГО “Авенір”.
