Можливо саме за велінням долі мені пощастило допомагати людям. Це праця, яка не має ні початку, ні кінця! Адже кожен із нас хоча б раз в житті, але потрапляв в такі життєві важкі обставини, про які кажуть: “один в полі не воїн”. Особливо зараз, коли в рідній Україні так складно, так непросто. Щодня, щогодини працівники Бердичівського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді стикаються з такою багатогранністю проблем, бід та горестей людей, що й годі собі уявити: розпач та відчай переселенців зі сходу; біль та переживання тих, чиї рідні та близькі знаходяться в зоні АТО, захищаючи нашу Україну, втративши назавжди сина, батька, чоловіка; страждання кожної людини, яка не може вийти зі скрутного становища, а ще – робота із тими, хто прийшов з місць позбавлення волі, хто має проблеми із законом, в чиїх сім’ях коїться насильство по відношенню до близьких.
Тільки поставивши себе на місце соціальних працівників, працюючи з ними пліч-о-пліч, починаєш відчувати одночасно і важкість роботи, і радість… Гордість за те, що можеш бути корисним для тих, хто цього дуже потребує. Для мене та моїх колег волонтерство – це світогляд, стиль життя! Коли не можеш пройти повз людину, якій стало зле; не можеш спокійно спостерігати за тим, як дитина вибігає на дорогу поза світлофором; коли тобі не байдуже.
Тепер і мені випала така честь – поповнити ряди волонтерів. Навчаючись на соціально-психологічному факультеті Житомирського державного університету імені Івана Франка, я й уявити собі не могла, що волонтерство на практиці так зближує людей! Я постійно в думках повертаюсь до тих часів, коли обрала професію соціального педагога. І не прогадала, адже робота з людьми варта того, щоб бути на рівні з іншими професіями. Та й що там! Ця праця – поклик серця, безкорислива робота задля благополуччя людей. Поклик моєї душі – волонтерство.
Я волонтер БМЦСССДМ і цим пишаюся!
