Додому НОВИНИ Культура Я ЦЕ СЕЛО ЛЮБЛЮ…

Я ЦЕ СЕЛО ЛЮБЛЮ…

393
ПОДІЛИТИСЬ

Я ЦЕ СЕЛО ЛЮБЛЮ…
(На день Журбинець)

Я це село люблю із сімдесятих,
Піввіку, півстоліття вже, гай-гай!
Ходити до Безручкової хати
Почав в сімнадцять літ своїх, вважай.
Дівчата мали тут свої принади,
І їх любити ну сам Бог велів!
Семен, Сікорський, Циган і Канада
Були найперші хлопці на селі.
У душах квітли мрії молодії,
Підлогу в клубі пробивав каблук,
Поплакував баян в руках Надії
Із прізвищем зажуреним Плаксюк.
Було кіно дивитися тут любо,
Ще й чути щось попри хлоп’ячий крик,
Лушко нас оженив у цьому клубі
Із Галею, як бачите, навік!
І хоч той клуб нагадував руїну
Підперту й небезпечну, караул!
Механік Паша віз нову “картіну”
І пам’ятник обкошував “під нуль”.
Ще вуликом була в ті роки школа,
Був у дітей ще перед нею страх,
Й проворно-мускулистий Толя Льолів
Показував їм стойки на руках.
Глузуючи над молодим поетом,
Що в Журбицях косив ще й свій покіс,
І Пежа, й Хронь, й сімейство Рифаретів
Ходили із рушницями у ліс.
Павлуша в кузні розпікав горнило,
Клепав у ній прості сільські дива,
Й боялись всі Альоши-бригадира,
Що коні і давав, і не давав.
Народ же тут орав, садив і сіяв,
Збирав, ховав у схрони і льохи,
І відзначав гуртом усі події,
Й перекривав солом’яні дахи…
Сокорчуки, Гуменюки і Руді,
Шашкевичі, Дмитренки, Вовнюки,
Кравці і Параваєнки – всі люди
Трудом вінчали всяк свої кутки.
На вулицях із назвами простими
І всенароднознаними вони
Втішались на городах жнивним димом
Й чекали при димах зими – весни…
І Пісенки, і Плаксюки з Вовками,
І Шаповали, і Казмірчуки,
Й Семенюки, звичайно ж, з Марчуками,
І Тимченки, й усі Рибачуки, –
І Хомичі, і Кравчуки, звичайно ж,
І Мацюки, і, звісно ж, Мулярі,
І Свистуни – і днями, і ночами
Вони не полишали своїх мрій
Про щастя, про здоров’я і достаток,
Про добру долю внуків і дітей…
А як Тимошик ставив скраю хату –
До неї потягнулось сто людей…
Збирали люди в кошики і сумки
В Коденщині грибочки нашвидку,
Із Вовком Василем було не сумно
Усякі ролі грати в драмгуртку.
Лужко, Яцюк, Сідлецька і Софія –
Акторами були ну хоч куди,
Всі цілувалися десь в третій дії,
І не було ні горя, ні біди.
Йшли на вистави з ферми й магазину,
Усім цікавим дійство те було,
Й талантом щирим Федорівни Зіни
Втішалося усе либонь село.
У Тихомирових все тихо й мирно
Було завжди, в усі-усі часи,
Захаров-фельдшер (вет) був добрим, щирим,
І лікувала Ніна геть усіх.
… Ходила доля тут не завше прямо,
Були й тривоги, і журба, і біль,
Обійстя сліпо дивляться шибками,
За котрими ні сміху, ні весіль.
В селі дні посівні і обмолотні
У тиждень влазять – все тут роблять вскач,
Й три сотні жителів у нім сьогодні
Немає, хоч обурюйсь, а хоч плач.
Сумує у гайку кленовім школа –
Уже й не школа – пустка, далебі,
Лише хатинка, де Мурзенків доля
Колизь ліпила затишок собі.
Гриби і фрукти сушаться на деках,
ДзьобАють кури лободу в росі,
Клуб, магазин, ФАП і бібліотека
Оце й культурні заклади усі.
Завклубом тут Наталія Доманська,
А Леся кличе всіх в бібліохрам.
Й Павло гукає в магазин – будь ласка,
Тут і продукти, і всілякий крам.
На ветлікарні Середюк всім радий,
Він знає від хвороб всі сто вакцин,
А Гуменюк Наталія при ФАПі
І втішить вас, і піднесе новин.
Усяк у цім селі своя людина,
Тут навіть дачниць не своїх нема,
І баба Женя у лиху годину
Вас втішить словом Божого письма.
Тут соловей співа, кує зозулька,
А в заставкОвій тихій стороні
Є невипрАвна оптимістка – Юлька
І муж її – так, Бето! – при коні…
Рахмелик, шеф-Сашко – й вони вже давні,
У кожного чимало планів, справ.
Ох, журбинецькі земляки ж ви славні!
Не всіх я возвеличив і назвав…
Село це – вічна й світла моя тема,
А люди, що сьогодні тут зійшлись, –
І пісні варті, варті і поеми,
Не ставлю крапки. Допишу колись!

Михайло ПАСІЧНИК