ІМ’Я ВИЗНАЧАЄ ДОЛЮ

ІМ’Я ВИЗНАЧАЄ ДОЛЮ

383
ПОДІЛИТИСЬ

Із давніх часів у моряків існує повір’я: «Як корабель назвеш, то так він і попливе». Так само майже усі народи світу справіку давали своїм новонарожденим нащадкам імена, символічно пов’язуючи їх із світобудовою, природою, небесними і земними явищами, могутніми, гордими, красивими звірами й птахами, сподіваючись, що такі імена визначатимуть їхню подальшу долю. Потім закріпилась традиція родових імен, імен визначних діячів і героїв… Звичайно, що такі сподівання найчастіше справджуються. А в найгірших випадках докоряють людині, що ж ти, мовляв, ганьбиш своє ім’я.

Майже все те ж саме стосується назв людських поселень. До того ж, у таких найменнях часто спрацьовує колективна думка, закарбовуючи історичні події, традиції, звички, ремесла, прагнення, характерні риси жителів, відображення навколишнього рельєфу і багато-багато іншого. Звичайно, що і в цих найменнях певною мірою закарбовується доля поселень, їх історичне минуле й майбутнє. Як вірно співається у популярній пісні: «Ніщо на землі не проходить безслідно…».

Мабуть, що кожна людина може сказати про себе та своє покоління, як це сказав поет Євген Маланюк: «Багато бачили. Багато перейшли ми // Столиць і літ, і вулиць, і подій…». Отож і мені довелося прочитати величезну кількість найменувань міст і сіл, починаючи від рідної Бердичівщини до Закарпаття, а згодом аж до казахської цілини і оренбурзьких степів. Шоферський період життя залишив мені чимало вражень, спогадів і роздумів.

Гарно написав про своє рідне село райківчанин художник, поет Михайло Довбищук: «Моє село – краплинка світу». Тож і мені дуже й дуже хочеться, щоб і моя «краплинка світу», де я народився і виріс, не втанула в землю, не висохла під сонцем, не зникла під копитом нинішнього бурхливого технічного прогресу, а й надалі сяяла перлинкою для своїх селянських поколінь.

І наймення цій краплинці – Малосілка. Хоча коли я в ній народився, село звалося Мала Татарнівка. Це в 1946 році його перейменували (у Житомирському районі була ще Велика Татарнівка, яку перейменували на Озерянку). Вікіпедія пише, що наше село засноване в 1593 році, стара назва Фільварки Малі. У 1906 році належало до Озадівської волості, Житомирського повіту, мало 197 дворів і 1487 мешканців (нині за переписом 2001 р. – 774). Що мене вражає в цій історичній довідці, так це ряд «Мало…, Мала…, Малі…». Хоча ще задовго до епохи Інтернету мені зустрівся такий запис: «У червні 1818 року сталися заворушення у селах Татаринівці, Демчин, Голотянці Житомирського повіту, які тривали до серпня 1819 року (із Путівника по Житомирському краєзнавчому музею). Тобто, мовиться про нинішні Малосілку, Демчин і Мирославку. А назва Татаринівка мимоволі викликає деякі історичні асоціації, що сягають аж 13 століття. В ту пору, як пише у своїй «Ілюстрованій історії України» Михайло Грушевський, коли почалася «темна і гірка татарська доба», чимало людей «хотіли вирватися… з старого князівсько-дружинного устрою, пережитого, важкого, незносного… не терпіти від безконечних княжих усобиць, насильств і поборів княжих військ» цілими громадами піддавалися татарам, які «як пише літописець, накладали на них обов’язок давати дань збіжем і лишали їх у спокої». Можливо, й звідти, від так званих «татарських людей» і веде свою сумну історію, що відбилася в назвах Татаринівка, Мала Татарнівка, моє рідне село. Хоча й теперішнє його наймення Малосілка не додає душі позитивних емоцій (хотілося б знати, чого в нас «мало»?) і мимоволі виникає думка про якусь приреченість села на зникнення – зникнення після стількох століть існування! Боляче дивитися на зарощені чортополохом подвір’я покинутих осель, порослі мохом стіни й дахи іноді ще добротних опустілих будинків, потемнілі й сумні шибки неприкрашених узорчатими фіранками вікон. І таких зникнень поселень із карти України, що почалися не сьогодні і не вчора, уже доволі (із Facebuuk – за 21 рік незалежності зникло 641 село).

Дитинство моє минало на Верховині («Нижній», бо паралельно з нею пролягла ще й «Верхня»). З півночі й сходу вулицю обрамляли луги, що простягались уздовж на ту пору повноводних рівчаків, котрі, бувало, весною розливалися майже до людських городів. На лугах ми, повоєнна дітвора, пасли корів, гралися між верболозів, перегачували свої «річечки», купалися там і навіть ловили рибу плетеними колисками. Коли підріс, то відкрив для себе, що таких рівчаків є в селі чимало. Вони починалися з джерел поміж горбами навколо села, живилися снігами й дощами, з джерел і криничок, копаних людьми, де влітку можна було втолити спрагу. Саме завдяки цим рівчакам наші сільчани мали і мають чимало зручних пасовиськ для своєї живності. Цікаво, що жоден з цих водних потічків не протікає ні до, ні після через інше село, а на східній околиці всі єднаються в одне русло, котре в сусідній Швайківці вливається у Гнилоп’ять. Це вже згодом стало зрозуміло, що така особливість зумовлена рельєфом місцевості, що вивищується над рівнем моря на 242 метри (з Вікіпедії) і ніби виокремлює село з-поміж інших поселень. Отож, саме в нас можна наочно спостерігати, як і звідки починаються річки. Адже наші джерела додають свою часточку води у наповнення самого Дніпра.

Ось такі роздуми і стали мені з роками основою для написання вірша:

ВИТОКИ ЖИТТЯ
(Речитатив)

Вузенькі мої рівчаки-річечки неполохані,
З дитинства у вас я всім серцем-душею закоханий.
Дванадцять таких річечок у селі та в околицях,
Одна вперед одної, ніби змагаються, гоняться.
В житах, пшеницях, ячменях, наче стрічки, заплетені,
І днями й ночами самі є для себе поетами.
Снігами, дощем, джерелом і росою напоєні,
Славутич-Дніпра ви правічні предтечі і воїни.
Залюблені в світ, польовими сопілками зваблені,
В лугів оксамит мов узор діамантовий вкраплені.
В густих верболозах, у вирах, у вирвах не губитесь,
Із вітром в осоках високих співаєте-любитесь.
А ще навесні ви, бува, потопаєте в повені
І промені сонячні поза країв своїх ловите.
А ще навесні поруч з вами вінками калюжниці,
Що завжди найперші у наших оселях красуються.
А влітку, бува, пересушені спекою ситною,
Разом із людьми ви до Бога ідете з молитвою.
Разом із людьми ви джерела нові відкриваєте –
Дощі благодатні для себе і нив закликаєте.
А сріблом осіннім, неначе в антени, обсновані,
Хвилюєте нас звіддаля праземними основами.
Щоб ми пам’ятали, украй суєтою засмикані,
Ізвідки життя надовкола бере свої витоки.
Зимою, заховані в лід, ви свій біг не спиняєте
І серце завмерле неспокоєм краєте… краєте…
Іду я, прошкую за кожним за вашим за вигином,
Любов’ю до вас надовічно за плечі залиганий.
Ми з вами росли, ми навчались, ставали дорослими…
Дванадцять моїх річечок – як дванадцять апостолів.

Отже, наше село по-своєму унікальне, і цінність його земель, природна неповторність та древність мають залишатися гордістю для майбутніх поколінь. Та, на жаль, його нинішня назва – «Малосілка» (ніби «мале село»), як на мою думку, цьому не сприяє. Якщо, наприклад, перебуваючи в інших краях відповісти на питання звідки ти родом, то в людини від цієї назви одразу виникне в уяві якесь невеличке поселення. А як приємно мені було колись дорогою на Чернівці читати назву села «Яснозір’я», або на Київ – «Царівка», «Калинівка», «Мрія», «Мила». Або навколо нас: «Сингаївка», «Красівка», «Слободище», «Райки», «Райгородок», «Княжин», «Троянів» і т. д. А як вчасно і доречно було перейменовано у 1960 році Голодьки на Мирославку, і хто нині може сказати, що це не пішло селу на користь.

Зрозуміло, що факторів, особливо економічних і соціальних, які впливають на розвиток того чи іншого населеного пункту є чимало. Але серед не другорядних є і його назва – милозвучна, змістовна, багатозначна. Отож, підсумовуючи сказане вище і не претендуючи на безапеляційність, я пропоную аби наше село мало назву «Витоки». Бо наші по-своєму унікальні рівчаки-річечки інакше як «витоками життя» і не можна назвати. Та й саме поняття «село» з доісторичних часів стало своєрідним витоком для сучасних міст і мегаполісів.

Анатолій КОНДРАТЮК.

БЕЗ КОМЕНТАРІВ