Додому НОВИНИ Влада і громада Інтерв’ю з курсантом Дар’єю Краснобриж.

Інтерв’ю з курсантом Дар’єю Краснобриж.

802
ПОДІЛИТИСЬ

Протягом серпня на базі військової частини – польова пошта В3231 чергову практику проходили курсанти військового інституту Київського Національного університету імені Т.Г. Шевченка. З одним із них, а точніше з однією, нам вдалося поспілкуватися. Дар’я Краснобриж – курсант 5 курсу військового гуманітарно-лінгвістичного факультету, спеціальність – політологія.

– Доброго дня, Дашо! Скажіть, звідки Ви родом? І як прийшла думка стати військовою?
– Я з Донецької області. Військове майбутнє – це дитяча мрія. Якось так вийшло, що за 11 років навчання у школі нічого ближче для себе я не знайшла, тому, коли прийшов час обирати університет, то поїхала до Києва і подала документи у військовий інститут.

– А як на таке Ваше рішення відреагували батьки?
– Мама підтримувала, дуже раділа. Вона хотіла, щоб я стала військовою. А тато просто прийняв мій вибір.

– Які найбільші труднощі для Вас у військовій професії?
– Напевно потрібно звикнути до того, що ти військовий цілодобово. Ти повинен бути готовим вийти на службу чи приїхати до інституту у будь-який час дня і ночі, навчитися жертвувати своїм часом, своїми зустрічами з близькими та рідними. Це найважче.

– За спеціальністю Ви політолог. А у якому відділенні у нашій частині “набивали руку”?
– У бердичівській військовій частині практику проходила у відділенні по роботі з особовим складом, а також працювала із молодим поповненням, тобто зі строковиками.

– Які функціональні обов’язки виконували у відділенні по РОС?
– Старалась усіляко допомагати, адже там завжди багато роботи. Виконувала буденні для відділення завдання. Прийом-відправка телеграм, проведення психологічних тестів, написання статей різного роду, підготовка до святкування Дня Прапора та Дня Незалежності України, власне відзначення і проведення цих свят, фото- та відеозйомка виїзних і внутрішньочастинних заходів.

– Хто допомагав у важкі хвилини і роз’яснював незрозумілі у роботі моменти? Чи були ті, хто підтримував і супроводжував упродовж усієї практики?
– Звичайно, були. Підполковник Олександр Володимирович Крсек, заступник командира частини по роботі з особовим складом, офіцери управління Олександр Анатолійович Сірік і Руслан Володимирович Мотолига, лейтенант Людмила Забалуй і майор Гринишин Юрій Іванович.

3231_2– Які враження залишаться у вас від молодого поповнення, строковиків?
– Відколи познайомилася із хлопцями, з якими доведеться працювати, то була у захваті. Тому що це саме те, чим я хотіла початково займатися, як прийшла на практику. Ще коли тільки дізналася, що прийде молоде поповнення – це була радість і щастя, тому що з ними цікаво. У кожного з них своя історія, кожному з них хочеться чимось допомогти, хочеться зробити їх службу цікавою, насиченою.

– Важко було знаходити із ними спільну мову, адже хлопці із зовсім різних регіонів країни, кожен зі своїм характером?
– Більше грає роль не те, з якого вони регіону, а те, у якому середовищі вони виховувались. Чи була у них підтримка з боку сім’ї, наскільки часто вони зіштовхувалися з обманом, брехнею, несправедливістю. Це першочергові фактори. З кимось складніше знайти спільну мову, з кимось – легше. Але старалася, наскільки це було можливим, до кожного знайти індивідуальний підхід. Врешті-решт поговорити і просто зрозуміти.

– На скільки серйозно ставилися до вас як до спеціаліста, адже, попри серйозність і відповідальність професії, Ви ще зовсім юна?
– Дуже хотілося б вірити, що вони сприймали мене дійсно як спеціаліста. Проте для них я певно ще просто курсант. Були б офіцерські погони, то сприйняття було б більш серйозним. А тут усе-таки ставлення більшою мірою дружнє, як до людини, з якою просто можна поспілкуватися.

– Чи відрізняється практика у мирний період від практики у період особливий?
– Відрізняється. Уже більша частина військовослужбовців побувала у зоні АТО. А тому вони інакше сприймають армію, реально розуміючи на що справді варто звертати увагу, а на що – не обов’язково. Стало цікаво поспілкуватися з людьми, які уже побували ТАМ, і подивитися наскільки сильно змінилося їх світобачення. Роблю висновки, що справді змінилося. Вони стали серйозніше, обачніше, почали більше цінувати життя, кожну прожиту хвилину. І як не дивно, але у повсякденні цих військових з’явилося більше гумору, що, безумовно, радує.

– Який механізм діє у вашому інституті щодо розподілення курсантів для проходження практики? Як потрапили до Бердичева?
– Нашій групі було дано на вибір 3 військові частини. Розподілились ми самостійно, достатньо мирно, за бажанням. Кому яка частина більша сподобалась. Кому яке місто до вподоби, кому що хотілося побачити. Велику роль відігравав колектив, з яким відправляєшся на практику. Особисто для мене було важливо поїхати з людьми, з якими  спілкуюсь у повсякденному житті і яких достатньо добре знаю. Ну і ще, так як я у Житомирській області жодного разу не була, а тим більше у Бердичеві, то мені стало цікаво. А коли виявилось, що там дислокуються артилеристи, то стало удвічі цікавіше. Адже це щось нове для мене, те, з чим я ще ніколи не була знайома.

– А з чим уже були знайомі? Де раніше проходили практику?
– Раніше практику проходила у 169-му навчальному центрі “Десна”. Там була в аеромобільному батальйоні. І у минулому році це був Президентський полк. Посади – командири взводів. Більше доводилося командувати, аніж працювати з людьми безпосередньо, проводити заняття або тестування чи, наприклад, влаштовувати екскурсії.

– Отже, є з чим зрівняти. А чим же запам’ятається практика у нашій частині?
– Саме у цій частині я працювала безпосередньо на своїй посаді, на посаді, на якій буду працювати безпосередньо після закінчення інституту.

– Мені відомо, що для проходження практики Ви прибули не одна. Чим займалися Ваші колеги?
– Нас прийшло четверо. Окрім мене, ще троє хлопців-курсантів. Усі зі спеціальності політологія. Їх теж розподілили по ротах. І вони займалися з мобілізованим особовим складом. Проводили з ним заняття, слідкували з дисципліною.

– Дашо, Ви сказали, що була можливість вибору регіону, куди їхати на практику. Ваш вибір впав на Житомирську область. Перше знайомство – Бердичів. Чи сподобалося Вам місто? Де встигли побувати за період практики?
– Місто дуже гарне. Перше, що після Києва запам’яталося найбільше, – це тиша. Їдеш у автобусі і хочеться розмовляти пошепки. У вас багато зелені. Це теж дуже радує. Вдалося просто прогулятися вулицями Бердичева, у якості супроводжуючої строковиків встигла відвідати Музей історії, зайти до монастиря Босих Кармелітів та костелу Святої Варвари. У перший же день практики пощастило потрапити на екскурсію до Бердичівського пивзаводу та захопитися тим, як люди можуть цілковито віддаватися своїй роботі. Та і взагалі краса та чистота міста приносять багато задоволення. Одразу видно, що управління міста та самі жителі дбають про те, аби бердичівлянам було комфортно та затишно.

– Чого побажаєте частині, місту і тим учням, які тільки мріють стати військовими?
– Частині хотілося б побажати розвитку, усебічної можливості готувати професіоналів військової справи. Адже кадрова база частини дозволяє це. Варто удосконалити лише матеріальну сторону. Щоб уже новоприбулим строковикам вдалося отримати високоякісну підготовку за спеціальністю. Ну і мирного неба над головою. Місту процвітання, успіхів. Залишатися таким же яскравим, зеленим і гостинним. А учням, тим, які хочуть стати військовими, хочу побажати терпіння та віри у себе. У вас обов’язково усе вийде, якщо ви по-справжньому будете до цього прагнути!

– Не пожалкували, що цей місяць провели у бердичівській частині?
– Звичайно, що ні. Практика видалася напрочуд змістовною, плідною та цікавою. Тут я відпрацювала теорію, отриману в інституті, та закріпила свої знання практично. З’явилися нові знайомства та друзі. І мені б дуже хотілося, щоб далі спілкування з цими людьми продовжувалося не лише у професійній сфері, але і по життю.

– Бажаю Вам, аби Ваші сподівання справдилися! Дякую, за приємну розмову. І успішного закінчення інституту. До зустрічі!
– Дякую. На все добре!

К.В. Бугайчук, прес-офіцер
військової частини – польова пошта В3231.