Додому НОВИНИ Медицина Яким він був – лікар-анестезіолог Ананченко Володимир Миколайович

Яким він був – лікар-анестезіолог Ананченко Володимир Миколайович

739
ПОДІЛИТИСЬ

Ананченко Володимир Миколайович народився 9 вересня 1947 року в м. Судова-Вишня Львівської області.

Сюди у важкі повоєнні роки встановлювати радянську владу партія направила його батька Миколу Микитовича. Хоча молодому комуністу й вдалося налагодити нормальні відносини з місцевими, все ж знаходилися недруги, які постійно погрожували, шантажували.

Більш за все Микола Микитович переживав не за себе, а за сім’ю – дружину Ірину Василівну, двох доньок – Тамару, Аллу та маленького Володю. Коли ситуація стала вкрай небезпечною, не вагаючись, здав партійний квиток і перевіз родину на батьківщину – до Нової Борової Володарськ-Волинського району. Володі на ту пору було п’ять років. Згадуючи своє раннє дитинство, Володимир Миколайович завжди говорив: “Улюбленою моєю іграшкою був батьків автомат. Я ледве його підіймав, але, коли батько дозволяв мені його потримати в руках, був дуже щасливий. А ще в нас був собака – вівчарка німецької породи Маркса. Вона гляділа мене та захищала від самого народження…”.

Повернувшись до Нової Борової, батьки працюють вчителями в місцевій школі. Згодом Миколу Микитовича призначають директором Новоборівського дитячого інтернату, де він пропрацював до виходу на заслужений відпочинок.

Володя пішов до школи, навчання давалося легко. Однокласники та друзі любили його за доброту, щирість, справедливість. Залюбки ходив до музичної школи, яку успішно закінчив по класу акордеона. Без участі юного музиканта не проходив жодний концерт, жодне свято. Однокласники й досі згадують, як на шкільних вечорах Володя посеред залу грав на акордеоні, а всі танцювали. А ще Володя захоплювався футболом. Юнак входив до складу шкільної футбольної команди, а також грав за район. Любов до футболу Володимир Миколайович проніс через усе своє життя.

Будучи вчителями, Ірина Василівна та Микола Микитович вбачали в синові педагога. Але доля вирішила інакше…

Після закінчення третього класу Володя відпочивав у піонерському таборі, де захворів на небезпечну інфекційну хворобу. Більше місяця за його життя боролися лікарі, не даючи ніяких втішних прогнозів. Батьки молили Бога, лікарі робили свою справу… І диво сталося – хлопчик почав видужувати. Коли біда була позаду, Володя вже знав, що він обов’язково стане лікарем, буде рятувати людей. Здавалося б, все вже має бути добре, але в одинадцятому класі Володя знову стоїть на межі між життям і смертю. Цього разу його врятували хірурги, провівши складну операцію. Володя знову вижив, але що таке місцева анестезія, запам’ятав на все життя. Після цього випадку сумнівів вже не було – він буде лікарем! Буде рятувати людей, захищатиме їх від болю та страждань, бо “нікому не повинно так боліти, як боліло мені…”.

Закінчивши школу зі срібною медаллю, вступає до Вінницького медичного інституту, де з перших днів навчання здружується з одногрупником Анатолієм Гриньком, хлопцем-сиротою, який виховувався в інтернаті. Володя ділився з ним усім, що мав, допомагав, чим міг.

Якось пізньої осені Володя не приїхав додому на вихідні. Батьки занепокоїлися і, не чекаючи ранку, вирушили до Вінниці. Дорогою молилися, щоб тільки нічого лихого з сином не сталося, і дуже зраділи, коли побачили Володю живого-здорового. А він, від несподіванки, лише промовив: “Мамо, тату, не сваріться. В мене є ви, а в нього немає нікого…”. Виявилося, що Володя віддав своє пальто другові-сироті, бо тому не було що одягнути, а надворі було вже досить холодно. Звичайно ж, ніхто ні на кого не сварився. Але з того часу в Миколи Микитовича та Ірини Василівни було вже два сини – Володя і Толя. Хлопці вже вдвох приїздили до батьків на вихідні та на канікули.

З усіх предметів, які вивчав у медінституті, Володимиру Ананченку найбільше подобалася “хірургія”, тому й вступив до хірургічного гуртка, старостою якого його невдовзі обрали. Саме за хірургічним напрямком він проходить інтернатуру в Бердичівській міській лікарні, де зарекомендовує себе як перспективний лікар, і залишається тут працювати лікарем-хірургом. Згодом перекваліфіковується на лікаря-анестезіолога, а ще пізніше його призначають завідуючим відділення реанімації та інтенсивної терапії Бердичівської міської лікарні. По сумісництву лікар працює викладачем у Бердичівському медичному училищі. Студенти любили викладача, із задоволенням відвідували його лекції, бо були вони цікавими і змістовними.

В Андрушівській центральній районній лікарні Володимир Миколайович працював з листопада 1985 року. 20 років очолював відділення анестезіології та інтенсивної терапії, був єдиним в районі лікарем-анестезіологом.

Звичайно ж, було важко, але жодного разу я не чула від нього нарікань. Вдень і вночі рятував життя людей. Я знала про всіх його хворих, бо про кожного з них розповідав, коли повертався додому з роботи.

За роки нашого спільного життя я не пам’ятаю випадку, щоб він  відмовив у допомозі тим, хто  за нею звертався, а зверталося дуже багато… Важко перерахувати всіх, кого він лікував, повернув до життя.

У Володимира Миколайовича було чому повчитися. Він був інтелігентом, дуже розумною людиною, грамотним лікарем, мав неабияке почуття гумору, а співрозмовником був таким, що його хотілося слухати й слухати, а ще – дуже любив читати. Його бібліотека відома не тільки жителям нашого району, а й за його межами.

Нас із сином він навчив сприймати та любити людей такими, якими вони є, любити життя, цінувати кожну його мить. Він завжди повторював: “Цінуйте життя, бо  жодна його секунда вже ніколи не повториться…”.

Він любив життя, а воно любило його. Інакше б не подарувало стільки гарних вірних друзів, улюбленої професії, не обдарувало б лікарським талантом, який він віддавав людям упродовж сорока п’яти років.

Він обрав найгуманнішу з усіх професій – професію лікаря і залишився вірним їй до останніх днів свого життя.

Людмила Ананченко.