19 грудня мине 1 рік з дня смерті найкращого, найдорожчого, найріднішого, завжди незабутнього чоловіка, тата, дідуся, свата
Хомича Степана Давидовича.
Гіркий біль втрати не покидає наші серця. Важко змиритись, що тебе поруч з нами нема. Ти був людиною щирої душі, сердечної доброти та працелюбності, чистої селянської гордості, Людиною життя. Чесно, в постійних турботах та праці ти прожив своє життя, чим заслужив шану і пам’ять усіх – хто тебе знав.
Пішов від нас ти так раптово,
Ніхто не знав й не відчував біди.
Тепер на серці кровоточить рана,
Бо ти пішов не на годину – назавжди.
Вже цілий рік ми живемо без тебе,
А змиритись не можем й повірити теж,
І здається, відчиняться двері,
І до хати ти знову зайдеш…
Коли помирають рідні, жахливіше втрати нема,
Сонце не так світить, душу вкриває пітьма.
Всюди зима вирує та в серці біль і печаль.
Хто каже, що час лікує,
Той рідних своїх не втрачав.
Світла пам’ять про тебе назавжди залишиться з нами.
Низько схиляємо голови над твоєю могилою. Вічного життя тобі у Царстві Небеснім та спокою твоїй добрій душі.
Вічносумуючі: дружина, донька, зять,
син, невістка, онуки, свати і вся родина.