Пам’ятаємо, любимо, плачемо, сумуємо…
14 серпня мине 4 роки, як у зоні АТО, захищаючи незалежність і територіальну цілісність України, загинув дорогий синочок, найкращий брат, племінник, внук
Сокорчук Олександр Вікторович
03.01.1988 – 14.08.2014
с. Ст. Солотвин.
Родила сина я не для війни,
Не для гармат і не для автомата,
І годувала я його грудьми,
Любити вчила, а не убивати.
Тож Україна, люди, в нас одна,
І не потрібні братські нам могили.
Всевишній Боже, зглянься над людьми
І спопели в руках ворожих зброю.
Щоби не гинули у цвіті літ сини.
О, Боже, дай сили матерям
Живими своїх синів зустрічати.
– Прости, синочку, що не зуміли
Тебе від смерті зберегти!
За те, що всі осиротіли,
За все, за всі ти нас прости!
– Мамо, не чекай на мене більше,
Мені тут тепло і вже спокійніше.
Тут не лунають постріли гармат,
Не тисне в спину старий кулемет.
Тепер лише у сні бачу твої очі,
Відчуваю біль та недоспані ночі.
На схід пішов Україну захищати,
Щоб українці могли спокійно спати.
Був готовий мерзнути, страждати,
І, навіть, мовчки своє життя віддати.
Ми боролись і рятувались, як могли,
Щоб наші хлопці землі вберегли.
Проте, запеклий бій забрав життя,
Не знаю, чи ворогу прийде каяття?!
В останні хвилини згадав за все,
Як мати в дитинстві на руках несе,
Як із братом весело проводили час,
Як на війні я зовсім згас.
Рідненькі мої, ви мене пробачте,
Не хотів я вас засмучувати, не плачте.
В пам’яті залишуся вірним солдатом,
Комусь сином, комусь братом.
Ви не винні, що загинув я на полі бою,
Я знаю, мамо, що про тебе вже забули,
Але я завжди був і я лишуся з тобою.
– Тобі, наш сину, брате, земля хай буде пухом
І Вічне Царство в небесах,
Тебе ніколи не забудем,
Ти завжди у наших серцях!
Всі, хто знав нашого синочка, брата – пом’яніть добрим словом.
Вічносумуючі: мама, тато, брат та вся родина.
