12 лютого минає півроку важкої розлуки, коли ворожа рука обірвала життя нашого дорогого і любимого синочка, брата, батька, хрещеного, племінника
Вітківського Валерія Леонідовича,
який захищав єдність і цілісність нашої держави в зоні АТО 93 бригади.
Синочку мій, кровиночка моя мила,
Ти дар надземного життя.
Та раптом чорна хмара все закрила,
Тебе від нас забрала – ось півроку уже нема…
Я тебе народила. Я тебе зростила.
А тебе призвали. Мене не спитали.
“Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач, так судилося, ненько.
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько,
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову Ангел співає
І рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває.
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустинку,
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. І люблю Україну.
Вона, як і ти, була в мене одна”.
Вічний спокій світлій твоїй душі у Божому царстві. Всі, хто знав мого синочка – пом’яніть добрим словом.
Вічносумуючі: мама, сестра з сім’єю, донечка, хрещеники, всі рідні, сусіди.