9 лютого минає 1 рік, як віддав своє дорогоцінне життя за незалежність України в зоні АТО наш дорогий, любий, рідний синочок, братик, онук, татусь, чоловік, племінник
Панасюк Юрій Володимирович.
Я тебе народила,
Я тебе зростила,
А тебе призвали,
Мене не спитали.
Ворожий постріл вкрав найдорожче –
Усе обірвалось, у серці лиш пустка зосталась.
Синочок наш рідний, Юрасику любий,
Тяжко без тебе – і легше не буде.
Встаємо, лягаєм – ти поруч із нами,
Тулимось до тебе своїми думками.
Погожої днини і темної ночі
Так сумно без тебе, наш милий синочок.
Ввижається голос, твій голос привітний,
Знайомі кроки там за дверима.
Чекаєм дзвінка – натомість тиша
Вривається в душу, ридає ридма.
Запитує донечка: “Чому так довго
Не їде татусьо?” Часом татком кличе
Хрещеного свого – братика твого.
Болючим болем б’є у скроні:
“Немає тата, немає, доню!”
Немає сина, онука і брата:
Війна забрала життя солдата.
Свята земелька домівкою стала,
А нам лиш пам’ять про тебе зосталась.
Звичайний хлопчина – Герой України.
Героям Слава! Вони не вмирають!!!
Живуть у серцях, у спогадах наших.
Спочивай собі з Богом, наш любий Юрасик.
Царство тобі Небесне, а земелька нехай буде лебединим пухом.
Вічносумуючі: мама, тато, бабуся, братик, донечка, дружина, всі рідні та близькі.
