9 серпня минає рік, по тому, як не стало коханої доньки, любої мами, доброї сестри та життєлюбної і прекрасної жінки
Сич Лариси Миколаївни.
Востаннє я цілую твої руки
вглядаюсь в рідне та німе лице.
Важкі ридання і пекельні муки…
Навіщо, мама, кинула мене?
Дітьми тобі стали, цвинтарні берези,
а рідним домом глянцева труна.
Згоріла свічка, сльози нетверезі
вбирає в себе свіжа ще земля.
Твій зір погас, і згасли сподівання.
Могильний камінь врізався в плече…
Великий біль на серці залишився,
А рана втрати все не гоїться, пече.
Горбок землі мовчить, як все довкола,
і огортає душу тихий жаль,
що не побачимо ніколи
ні твою радість, ні твою печаль.
Нема тебе, хоч скільки хочеш клич,
сама печаль повисла над землею.
У світі серед безлічі облич
вже не зустріти усмішки твоєї.
Не заросте ніколи та стежина,
що провела тебе в останню путь.
Похилиться зажурена калина
і добрим словом люди пом’януть.
Пам’ять про тебе житиме вічно.
Доця Оля.
