ОСТАННІ СТАТТІ

Депутатські справи Віталія Вітусевича

0

Віталій Вітусевич балотувався до Житомирської обласної ради по Бердичівському району від Радикальної партії Олега Ляшка. Здобув на виборах впевнену перемогу. На сьогодні в обласній раді він очолює Постійну комісію з питань соціально-економічного розвитку регіону, інвестиційної діяльності, середнього і малого бізнесу, будівництва, транспорту та зв’язку.

За три роки, що минули з часу обрання, виборець має можливість зробити висновки і як з роботи депутата, так і з його дій та рішень, які впливають на життя громади.
Для цієї бесіди ми зустрілись із Віталієм Йосиповичем у приміщенні районної лікарні в кабінеті головного лікаря. Чому саме тут? З цього й розпочалась наша розмова.

– Віталій Йосипович, Ви маєте чотирьох помічників, які допомагають у роботі депутата. Але в багатьох місцях району бачимо саме Вас.

Це закономірно, та й як інакше? Як депутат, я маю сам особисто знайомитись із тими проблемами, що стоять нині перед районом. Життя не стоїть на місці, Верховна рада приймає все нові та нові закони, реалізує реформи, втілення у життя яких спонукає нас, депутатів обласного рівня, постійно рухатись, вирішуючи саме ті проблеми, які постають безпосередньо перед громадою.

– Сьогодні Ви призначили зустріч у райлікарні. Знаючи про проблеми, які стоять нині у сфері медицини, насамперед фінансові, чи не в такому ж стані нині й районна медицина?

Ні. Принаймні, фінансування йде ритмічно, – втручається у нашу розмову головний лікар Андрій Мирончук, – а от допомога обласного депутата в інших питаннях більш ніж доречна.

Ось приклад: районна лікарня має багато проблем, які не вирішити ні самотужки, ні на кошти держбюджету, яких практично немає. І Віталій Вітусевич у цьому нам допомагає ефективно. За два останні роки за безпосереднього сприяння депутата ми вирішили питання з ремонтом операційного блоку, фізкабінету, денного стаціонару. На все це витрачено кошти, безпосередню участь у виділенні яких приймав Віталій Вітусевич.

Часу в мене обмаль, – відповів Віталій Вітусевич, – а тут ми з вами, як кажуть, “вб’ємо два зайця”: і поспілкуюсь із пресою, і особисто перегляну процес проведення ремонтних робіт.

Ми у супроводі депутата, головного лікаря Андрія Мирончука та його заступника Едуарда Пудрівського прямуємо до головного корпусу райлікарні. Оглядаємо приміщення, де проведено ремонт, заглянули до операційного блоку, фізкабінету. Чисто, по-сучасному, комфортно. Зручно, приємно працювати, кажуть медсестри. Оглянули й роботи, що проводяться нині – ремонт на третьому поверсі поліклініки у розпалі. Зауваження дрібні є, каже депутат, беручи на замітку побачене.

Переглядаючи цифри, надані помічниками депутата, помітив закономірність – левова частка коштів йде на Центральну районну лікарню Бердичівського району. Це і проведення ремонтів приміщень, і придбання обладнання (рентгенапарат) та інше. Всього біля двох мільйонів гривень. На моє запитання, що спонукає депутата допомагати саме таким чином та саме цьому медичному закладу, Віталій Йосипович відповів, як на мене, більш ніж конкретно: “Піаром я не займаюсь. Звичайно, встановлювати дитячі майданчики чи розпорошувати кошти на дрібниці – це вигідно депутатам. Але районна лікарня – це той заклад, який потрібен не якійсь конкретній людині, чи групі, а всім – від мала до велика, і здоровим, і хворим. І саме тут вкладені кошти дають найбільшу віддачу усій громаді Бердичівщини”.

Анатолій Горобчук.

Зустрічі з виборцями

0

Народний депутат України Олександр Ревега нещодавно зустрівся з колективом ДП “Бердичівське лісове господарство” з нагоди 80-річчя утворення Держлісгоспу, а також з рятівниками Бердичівщини, яких він поздоровив з їх професійним святом.
А ось мешканців села Слободище Олександр Васильович поздоровив зі знаковою подією – початком будівництва нового храму.

У минулу середу народний депутат провів також черговий особистий прийом громадян. Традиційно найбільше звернень було щодо надання матеріальної допомоги: комусь індивідуальної (насамперед на лікування), а дехто турбується і про загальні проблеми. Наприклад, одна із заявниць звернулася із таким питанням: люди скаржаться на несправедливий, на їхню думку, розподіл витрат на опалення під’їздів, підвалів, інших технічних приміщень багатоквартирних будинків.

Очевидно, що такий розподіл витрат на опалення технічних приміщень є несправедливим, адже їх використовують усі мешканці будинку, незалежно від того, користуються вони послугами централізованого теплопостачання, чи мають автономне джерело обігріву у власних квартирах. Тому депутат планує обов’язково підняти це питання на засіданні Комітету, в який входить, і спільно шукатиме вихід із ситуації.

Прес-служба народного депутата.

Районна сесія: приємне і неприємне…

0

Чергова сесія районної ради розпочалась із приємного: голова районної ради Софія Томашевська повідомила, що за поданням народного депутата України Олександра Ревеги головного лікаря районної стоматполіклініки Зінаїду Яценко нагороджено Грамотою Верховної Ради України і привітавши її від імені депутатського корпусу вручила цю нагороду Зінаїді Миколаївні.

Але вже перед розглядом порядку денного сесії сталося неприємне: лічильна комісія виявила, що кворуму в залі вже немає. Голова райради, висловивши жаль з приводу цього факту, повідомила, що на нинішній сесії мали розглянути питання виділення 800 тис. грн. на погашення заборгованості по зарплаті сільським лікарям та фельдшерам, які вже декілька місяців не отримують грошей за свою роботу. І те, що депутати окремих фракцій проігнорували це, неприємно. Якщо ж це сталося з-за особистої неприязні окремих депутатів до неї, як голови райради, то вона готова піти у відставку, і закрила сесію.

P.S.: через деякий час з райради повідомили, що Софія Томашевська проведе прес-конференцію з даного питання 21 вересня в 10 годин.

Володимир Кравченко.

“…Аби зберегти пам’ять”

0

14 вересня біля пам’ятного знаку жертвам Голокосту, що по вулиці Молодогвардійській, відбулась година скорботи “Пам’ятаємо… заради толерантності та миру…”.

У цьогорічному заході участь взяли представники Фонду “Меморіал убитим євреям Європи” на чолі з його директором Уве Ноймеркером. Ця урядова організація на міжнародному рівні досліджує трагедію масових розстрілів німцями євреїв.

Виступ Уве Ноймеркера вразив присутніх розумінням провини німецького народу перед жертвами Голокосту та бажанням спокути: “Сьогодні я стою тут, як німець, … , а також як батько двох дітей. Мене переповнює сором, сум про те горе, яке моя Вітчизна завдала вашій Батьківщині. Наша спільна відповідальність полягає в тому, аби зберегти пам’ять”.

Після закінчення години скорботи відбулась жалобна церемонія покладання квітів на могили загиблих та до пам’ятних місць.

Володимир Кравченко.

Як наші заробляють

0

За останній рік економічна ситуація в країні настільки погіршилася, що, здається, далі вже нікуди. Маса безробітних вештається вулицями. Підробляють по-різному, а якщо й знаходять роботу, заробітна плата, яку пропонують, дає можливість ледь виживати, а не жити.

Не дивно, що в такий час багато хто намагається знайти краще життя за межами України: тисячі наших земляків виїжджають працювати, і в основному до Польщі, Чехії, Росії. На другому місці Італія, Португалія, великі міста України. Деякі дівчата “подорожують” до Китаю, Туреччини та ОАЕ. Часто на такі й подібні заробітки люди наважуються без будь-яких офіційних документів про працевлаштування.

Усім відомо, що остарбайтери без реєстрації – безправні, працюють, як раби. Хазяїн може вчиняти як завгодно: не виплачується обіцяна заробітна плата, умови праці не відповідають обіцяним, роботодавці часто забирають  документи, доходить до того, що можуть насильно утримувати та погрожувати родині працівника. Та наші громадяни, сподіваючись на удачу, все одно виїжджають на свій страх і ризик.

Ось таку реальну історію повідав наш заробітчанин, який згодився попрацювати на будівництві в Росії. Олександр (36 років) після розлучення з дружиною, з якою проживав в місті, переїхав в село до батьків. Сподівався знайти роботу на місці й залишитись допомагати з хазяйством своїми стареньким. Але не так сталося, як гадалося…

З роботою було важко, заробітна плата в лісгоспі – мізерна і непостійна, тож підробляв і різноробом, та якщо щось і пропонували, це були копійки і в основному – дріб’язковий ремонт у приватному секторі.

Основна частина працездатних чоловіків їздили на постійні заробітки і привозили “непогано зароблене”, тому й Олександр почав розпитувати, як і собі податися за великими грошима. І зовсім скоро отримав пропозицію виїхати на роботу до Російської Федерації. Така пропозиція надійшла з вуст добре знайомої йому людини – сусіда та односельця Михайла. Михайло розраховував на миттєву згоду Олександра: на противагу дрібним заробіткам у селі, він запропонував йому обробляти деревину на приватному підприємстві, яким керують іноземці (сирійці за походженням). Олександр мав виконувати ту ж роботу, що й у себе на батьківщині, проте за зовсім іншу оплату – йому було обіцяно від 4 до 5 тисяч доларів за декілька місяців роботи, плюс безкоштовний супровід з України до Росії. Михайло знав, що Олександр мешкає зі своїми батьками, тому він також навідався до них, щоб переконати родину у своїх чесних намірах допомогти підзаробити грошей.

Михайло мав неабияку репутацію серед односельців: люди припускали, що той схильний до протизаконної діяльності, хоча раніше ніколи до відповідальності його не притягували. Проте він періодично їздив до Росії на заробітки, справляв враження людини із гарними статками. Отже, йому все ж таки можна довіряти.

Олександр таки погодився їхати з Михайлом у Росію. Крім того Михайло вмовив їхати на роботу разом із ним та Олександром ще одного з односельців – Петра. Проте Петро діставався до місця призначення за власний кошт, потягом Житомир – Москва. Олександр та Михайло виїхали із села мікроавтобусом. Щоправда, по дорозі заїхали ще за Ігорем, який виявився добрим приятелем Михайла. Керував мікроавтобусом його власник – Ігор. Із села вони вирушили до сусіднього, де на них чекали ще декілька молодих людей – Руслан та Юрій, а також, ще троє їхніх знайомих. Ці люди також мали їхати працювати у бригаді Михайла, але отримали пропозицію від Ігоря.

Протягом поїздки все було гаразд. Діставшись до місця призначення, зустрілися з Петром, який вже прибув потягом, а там уже всі разом вирушили до селища, яке розташоване в Московській області. Усі вони залишилися там, крім Ігоря: він повернувся на Україну. В цьому селищі Олександр та інші заробітчани почали працювати у приватних підприємців, тих самих іноземних громадян. Працювали вони по 12 годин на добу, при цьому не отримавши заробітної плати ні за тиждень, ні за місяць, як це було обіцяно Михайлом. До того ж перебували вони на закритій території, не мали можливості отримувати медичну допомогу. Їжу готували на вогні, спали на соломі у сараї.

Приблизно через два місяці Михайло заявив, що роботу закінчено (грошей за свою роботу, звісно, ніхто не отримав, та й роботодавці уникали спілкування із працівниками). Тут Михайло пообіцяв розрахуватися вже в Україні. А для того, щоб пришвидшити повернення в Україну, він запропонував “закрити” ще один невеличкий об’єкт. Олександр вже не витримав, почав обурюватись і просто відверто поставив Михайлу ультиматум щодо повернення зароблених грошей. Те, що було далі, стало несподіванкою для всіх.

Михайло з так званими місцевими помічниками, відізвавши Олександра, почали його лупцювати, після чого кинули в холодний сарай, де він пробув замкнений 3 доби без їжі. За цей час Олександр зрозумів, що на Україні йому теж не світить отримати гроші. Не зважаючи на те, що на вулиці зима і він голодний, без грошей, вночі Олександр тікає з об’єкта і вирушає пішки додому, із надією, що по дорозі підзаробить на квиток. Проблемою було те, що жодного контакту, чи номера мобільного телефону рідних чи знайомих він не пам’ятав. Паспорт у нього відібрали, і він боявся потрапити до поліції. Близько місяця добирався до дому. Дорогою доводилось навіть жебракувати, щоб дістатися з Росії до України приміськими поїздами, вантажівками, автобусами. Повернувшись додому, Олександр одразу звернувся до поліції із заявою про злочин, скоєний Михайлом проти нього. Нині Олександр визнаний потерпілим від торгівлі людьми. Юридичну та фінансову підтримку йому надала громадська організація “Авенір”. При підтримці ГО “Авенір” Олександр зміг відстояти свої права у суді. Михайла після довготривалого слідства було засуджено за ст.149, ч.2 КК України.

На сьогодні вже понад 6 мільйонів наших громадян працює за кордоном, і ця цифра постійно збільшується. Після невдалих заробітків наші громадяни не вважають себе потерпілими, та є певні ознаки, за якими саме ви можете себе впізнати: вас силою примушували працювати, ви могли стати жертвою сексуальної експлуатації, вас змушували жебракувати, не виплачували обіцяної зарплати, умови праці не відповідали обіцяним, у вас відбирали документи, насильно утримували, погрожували фізичною розправою вам та вашій сім’ї. Якщо це було з вами, то ви підпадаєте під категорію “торгівлі людьми” і маєте право на допомогу.

Завдяки реалізації проекту ГО “Авенір”: “Підвищення рівня правової обізнаності найуразливіших груп населення Житомирського регіону в питаннях протидії торгівлі людьми. Ідентифікація потерпілих від торгівлі людьми”, який підтримує Фонд сприяння демократії Посольства США в Україні. Громадська організація “Авенір”, надає БЕЗКОШТОВНІ конфіденційні консультації за телефоном 073-77-565-77, перед виїздом за кордон. А також надає БЕЗКОШТОВНУ кваліфіковану, конфіденційну і всебічну допомогу потерпілим від торгівлі людьми, а саме: психологічну, медичну, юридичну, фінансову та ін. Громадська організація “Авенір” розташована в місті Житомир, по вулиці Домбровського, 38.

Пам’ятайте: небезпека – поруч! Подбайте про свою безпеку завчасно!

Погляди авторів можуть не збігатися з офіційною позицією уряду США.

ГО “Авенір”.

Мир и война в жизни маленькой бердичевлянки

0

22 июня 1941 года. Город Свислочь в Западной Белоруссии. Летние ночи короткие. Едва начало светать, раздался непонятный тяжелый гул, послышались взрывы, звуки перестрелки. Семья из пяти человек (младшенькому было всего два с половиной года) в испуге, ещё полусонная, выскочила на крыльцо своего дома, не понимая ещё, что случилось. Небо потемнело от огромного количества самолётов, летящих вглубь страны, некоторые из них сбрасывали бомбы, а затем на бреющем полёте “поливали” землю пулемётным огнём. Так навсегда запомнилось начало этого дня девятилетней Майечке Сендлер.

А до этого была совсем другая жизнь.

Бердичевский юноша Фима шесть долгих лет ухаживал за симпатичной девушкой Раей. Их дома находились в одном районе. Рано осиротевшая Рая жила в доме своего бездетного дяди, где всем заправляла его жена – властная “тётя”. Рая помогала семье дяди всем, чем могла, прежде всего уборкой в доме и на участке вокруг дома. Фима был евреем, а Рая, её дядя и его жена были украинцами, и украинке тёте не нравился Раин еврейский ухажер, у неё были свои взгляды на будущее воспитанницы. Тем не менее, Рая согласилась стать женой Фимы. В 1930 году они поженились, а в 1932 году у них появился первый ребёнок – белокурая кудрявая Майечка. Семья жила в любви, мире и согласии. Ефим был любознательным и целеустремлённым человеком, всегда стремился к знаниям. Желая получить высшее образование он поступил на рабфак Московского института лёгкой промышленности. Забрать семью в Москву ему не разрешили. Он хорошо учился, подрабатывал где и кем только мог, чтобы содержать в Бердичеве жену с ребёнком. Его переводы и продуктовые посылки из Москвы не только скрашивали жизнь, а в полном смысле спасали её в те страшные “тридцатые” годы украинского Голодомора.

В 1934 году после успешного окончания учёбы Ефима Сендлера направили на работу на должность технолога рязанского кожзавода. Ему выделили комнату в семейном общежитии. Майечка хорошо запомнила длинный коридор общежития, вдоль которого так хорошо было бегать наперегонки с подружками, путаясь под ногами у взрослых, кухню с её соблазняющими запахами, лестницу, на которой раскладывались куклы, и начиналась сказочная, почти как у взрослых, жизнь. А мама в это время зачитывалась романами, несмотря на своё всего лишь трёхклассное “церковно-приходское” образование. Зачитывалась настолько, что однажды не заметила, как сгорела приготовляемая еда… Когда в 1936 году родилась вторая девочка, мама настояла на особенно понравившемся ей имени из прочитанных книг – Виолетта. Когда мама уходила в город за покупками, Майе приходилось присматривать за сестричкой. А кому это хочется, когда вокруг столько соблазнов – и играющие в куклы подружки, и разнообразные вкусные запахи из соседских дверей… Однажды Майя заигралась и не заметила, что Виолетта выпала из коляски. А тут как раз вернулась мама! Взбучка была ещё та!.. В душе девочки возникла нотка ревности к младшей сестричке, показалось, что мама любит её больше…

Когда Майечка стала постарше, она сообразила, что если “совершенно случайно” зайти к соседям, чтобы “позвать подружку поиграть”, но именно тогда, когда из кухни хозяйки заносили приготовленную еду, то можно и попасть на приглашение перекусить, а ведь “чужая” еда всегда вкуснее своей… Мама сначала выражала своё недовольство, а затем придумала… Выяснив, к кому из соседей Майя заходит почаще, стала заносить туда заранее приготовленную еду, которую “хитрюга” с большим удовольствием поглощала…

В начале 1939 года родился сын, его назвали Генрихом. Отец за хорошую работу пошёл на повышение, его назначили начальником цеха, а увеличившейся семье выделили отдельную квартиру – три комнаты, кухня, туалет, веранда. Быт стал налаживаться, наступило, казалось, счастливое для семейной жизни время. У повзрослевшей Майечки было в это время только две проблемы – младшие члены семьи, за которыми надо было присматривать, и непокорные кудри, которые никак не давали себя аккуратно причёсывать. Улучив время, Майя усаживалась перед зеркалом, наполняла водой стакан, и, намочив пальцами кудри, старательно их выпрямляла. Увы, высыхая, волосы опять “закудривались”…

В сентябре 1939 года Германия напала на Польшу, а через некоторое время и Советский Союз “освободил” западные земли Украины и Белоруссии, входившие к этому времени в состав Польши. Быстро были национализированы находящиеся там предприятия.

Отец обычно работал допоздна, но однажды он вернулся с работы непривычно рано и сообщил матери, что его направляют в город Свислочь руководить тамошним кожзаводом. Для матери это оказалось настоящим ударом. Ведь здесь, в Рязани, всё так хорошо складывалось. Мать всячески пыталась уговорить отца отказаться от этого назначения, но добиться желаемого ей не удалось. Отец был членом Компартии, и противоречить указаниям высокого начальства он не мог. Таким были его воспитание и его убеждения.

В Свислочи им выделили половину особняка, принадлежавшего, вероятно, бывшему владельцу завода (судьба самого владельца неизвестна). Во второй половине проживала семья начальника штаба военного гарнизона Свислочи. Особняк был одноэтажным, с большим участком, со всех сторон участок был ограждён высоким забором. Внутри участка находился приземистый сарай, с покатой крыши которого было так захватывающе скатываться зимой на санках. Но мама по-прежнему была недовольна, сравнивая маленький городок Свислочь с Рязанью, да и военные действия, проходившие совсем рядом, никак не давали ощущения безопасности…

Осенью 1940 года Майя пошла в школу, в первый класс. Учиться было интересно, да вот привязался какой-то мальчишка за ней “ухаживать”, гоняясь на переменках, да после уроков, дёргая её за кудри. А если удавалось как-то выкрутиться, то он вдогонку старался забрызгать Майю чернилами, что никак особой радости ни Майе, ни маме не приносило…

Если удавалось улизнуть от сестрички и братика, Майя уходила встречать отца, возвращающегося с работы. Отец запомнился девочке высоким, красивым, идущим со слегка наклонённой головой. Он радовался встрече с дочуркой, подхватывал её на руки, обнимал и нежно целовал. Надо отметить, что Майя была очень похожа на своего отца, остальные дети были похожи на мать. Как-то наша героиня приболела, матери посоветовали остричь Майю наголо. Мама её и остригла, и обрила, в результате волосы почему-то стали рыжими, девочку стали дразнить “рыжулькой”…

Но вернёмся к началу нашего повествования.

Отец убежал на работу, но вскоре вернулся. Сказал, что началась война с Германией (официального сообщения ещё никакого не было), что всё это скоро закончится, но на всякий случай жене с детьми лучше уехать пока куда-нибудь. Родня была только в Бердичеве, до него было далековато. Решили переждать некоторое время в самом надёжном, казалось бы, месте – столице Белоруссии Минске (кому могло прийти в голову, что немцы захватят Минск уже через неделю?). Мать одела детей в лёгкую одежду (было ведь лето), стала собирать в чемоданчик документы и деньги, и в это время исчез малыш Гена. Бросились его искать, спрашивая у всех встречных, не видали ли они маленького мальчика? Майе запомнилось, что некоторые ехидно улыбались, “советуя” побыстрее убираться отсюда. Братика нашла Майя – он стоял у реки, размазывая слёзы, но при этом наблюдая, как на противоположном берегу разворачиваются танки. Уже начало темнеть, когда отец погрузил свою семью в кузов грузовика, поцеловал всех на прощание, помахал руками. Грузовик тронулся. Отца Майя больше никогда не увидит… На запросы, подаваемые в разные инстанции, приходил одинаковый ответ – “Пропал без вести”. На всю жизнь мать сохранит чувство обиды на отца – если бы он уехал вместе с ними, всё могло быть по другому…

В первую ночь детям очень нравились потоки трассирующих пуль, пересекающих тёмный небосвод, но когда начались бомбёжки, стало совсем не весело, все спрыгивали из кузова и прятались под деревьями. Как-то бомба разорвалась за пригорком, осколки не задели никого, но на некоторое время все оглохли и оцепенели, и не заметили, как почти на них стало валиться большое дерево. Сильным потоком воздуха всю семью швырнуло на землю. Когда пришли в себя, стряхнули листья и песок, тогда лишь заметили, что их грузовика уже нет. Не дождавшись их, шофёр увёл машину с людьми на борту дальше, а с машиной исчез и чемоданчик с документами и деньгами…

Маму с тремя детьми подобрала санитарная машина, перевозившая раненых солдат, но уже при следующей бомбардировке машина была разбита, её шофёр погиб. Дальше по направлению к Слониму пошли пешком вместе с отступающими солдатами – Гена на руках у матери, Виолетта – держась за мамину юбку, а Майя рядом, стараясь не отстать. Не всегда удавалось идти по дороге – опасность попасть под бомбёжку была высока, шли через леса. Солдаты поддерживали беженок, делились сухарями и водой. Недалеко от Слонима (а это уже почти в 100 км от Свислочи) справа и слева от них послышалось какое-то тарахтенье – колонну обогнали и остановили немецкие мотоциклисты. Советские солдаты сдали своё оружие, немцы согнали всех вместе на какой-то стадион. Пять дней и ночей пленные вместе с беженцами находились под охраной немцев, были вынуждены обходиться лишь той пищей и водой, которые оставались у людей на момент пленения… На шестой день гражданских (в подавляющем большинстве женщин с детьми) отделили от военных, выдали им какие-то бумажки, и разрешили уходить, куда желают. Раиса с детьми и многие другие женщины продолжили свой путь в сторону Минска. Шли лесами и полями, питаясь «подножным кормом» и подаяниями, пока ещё через 100 км не достигли Минска. Чувство голода стало постоянным, вытесняя другие чувства. Однажды проходили сельской дорогой мимо летней кухни одной из хат. Там женщины чистили картошку. Вдруг Гена вырвался из рук матери, забежал на кухню и стал набивать себе рот сырыми картофельными очистками… К этому времени столица Белоруссии представляла собой груду развалин, уцелевших домов было немного. В нескольких таких домах приютили и наших беженцев. По дороге многие дети заболели скарлатиной, у Виолетты случился паралич мягкого нёба, она могла с трудом заглатывать только жидкую пищу. А Генрих начал так жутко кашлять, что соседки, чьи дети ещё не заболели, стали роптать и требовать отделения семьи с больными детками… У местных жителей узнали, где находится ближайшая больница, туда мама отнесла мальчика в надежде, что его смогут вылечить. Всё руководство в больнице было уже немецкое, мальчика приняли для лечения. Ежедневно мама, оставив Виолетту на попечение Майи, наведывалась в больницу узнать, как продвигается лечение. И ежедневно её заверяли в том, что малыш поправляется. Тем страшнее был удар, когда матери однажды выдали грубо сколоченный деревянный ящик и объявили, что Генрих умер, его тельце находится в этом ящике. Ящик открывать запретили, пригрозив карами. В безудержном горе принесла мама этот ящик домой. Из одной доски выпал сучок, и мама с дочками долго пытались разглядеть, что находится в ящике. Возник слух, что немцы выкачивают в этой больнице у младенцев кровь… Майя запомнила пленных солдат с опухшими лицами, которым было поручено свозить на подводах на кладбище умерших людей, рыть и закапывать могилы…

После смерти Генриха решили идти в Бердичев. Для начала присоединились к группе женщин, идущих в сторону Бобруйска (это было по пути, да и одним идти как то страшно…). Воду брали из колодцев вдоль дорог, из ручьёв и рек, а с едой было намного хуже. Крестьяне уже не всегда делились едой, могли и отказать, а иногда и собак спускали. Не доходя приблизительно километров двадцать до Бобруйска, заметили колонну немецких солдат. Женщины стали просить у солдат какой-нибудь еды, те сжалились и дали несколько котелков жидкой пищи. Виолетта, которую мама несла на руках, сделала один глоток, и тут же, на руках у матери умерла… Все перестали есть в уверенности, что еду успели отравить. Попутчицы, пока мама с Майей оплакивали потерю, попросили о помощи селян из ближайшей деревни. Мужчины сколотили гроб, Виолетту обмыли и рядом с дорогой предали земле…

В Бобруйске над беженками сжалилась хозяйка одного из домов и пустила их переночевать. После смерти любимицы матери стало всё безразлично, её отчаяние не знало границ. Утром, заметив, что мать находится в полубессознательном состоянии, Майя с торбочкой пошла по улице в надежде найти или выпросить что-нибудь съестное, прежде всего, чтобы накормить ослабевшую после смерти двух детей мать. Но как раз в это время в Бобруйске начались облавы на евреев. Эсэсовцы с собаками и местными помощниками окружали двор за двором, выискивая своих жертв. Майя только-только отошла от дома, где в беспамятстве лежала её мать, как заметила большую крытую черную машину, откуда выпрыгивали немцы, готовясь к очередной облаве. Солдаты тоже заметили рыжеволосую девочку, явно походившую на разыскиваемый ими «типаж». Один солдат схватил Майю за руку и потащил к машине. И не было бы этого рассказа, если бы не одна из попутчиц, заметившая эту сцену. С громким криком: «Это моя дочь!» она выдернула Майю из рук солдата и увела в дом к матери. Та всё ещё пребывала в беспамятстве. Майина спасительница стала хлестать несчастную женщину по щекам – только так удалось привести её в чувство и объяснить, какой опасности подверглась Майя. На всякий случай девочку немедленно остригли, без косынки она уже никогда не выходила из дому. Старательно обходя крупные населённые пункты, стараясь заблаговременно узнать, какие пути более безопасные, полями и лесными просёлочными дорогами, выпрашивая у сердобольных хозяек еду, одежду и обувь, мать с дочкой преодолели не одну сотню километров, и в начале декабря пришли в Бердичев.

Было холодно, мать с дочерью остановились на пересечении центральных улиц, надеясь как-то разузнать о судьбе родичей. В Бердичеве до войны проживали брат и сестра отца с семьями, сестра матери и её дядя. Случайно встретилась женщина, узнавшая Раису. Она приютила беженок на первых порах. Выяснилось, что все родственники отца вместе со всеми бердичевскими евреями, не успевшими эвакуироваться, расстреляны ещё в сентябре, дядя свою племянницу с еврейским ребёнком пустить к себе домой отказался. Осталась надежда найти мамину сестру. А вот как быть дальше с Майей? Приютившая их женщина уговорила Раису поменять имя дочери и оформить ей и себе новые документы. И так исчезла Майя Сендлер и появилась Галя Шулятицкая, приёмная дочь Раисы Шулятицкой, а в документах о происхождении девочки в графе “отец” появился прочерк…

Борис Бендиткис.

Співчуття

0

Районний відділ освіти, педагогічна громадськість району сумують з приводу смерті колишнього завідуючого районного відділу освіти Мурзенка Анатолія Андрійовича і висловлюють глибоке співчуття рідним та близьким покійного.


Колектив Бердичівського педагогічного коледжу сумує з приводу смерті колишнього викладача коледжу Мурзенка Анатолія Андрійовича і висловлюють щире співчуття рідним та близьким покійного.

Проб’ємося?!

0

Як відомо, найтемніша пора доби буває перед світанком. Ось уже 27 років Україна пробивається до світла. Скільки ще? Невже потрібно ще 13 років, щоб повторити шлях Мойсея, який вів ізраїльтян до волі 40 років?

Дуже важко дається Україні цей шлях. Спочатку захоплювалися своїми вождями, потім розчаровувалися. Виживаємо під непосильним тягарем тарифів, бідності. А тепер ще й війна, міграція працездатного населення за кордон. Міністр закордонних справ Клімкін заявив, що щорічно з України виїжджає понад 1 мільйон громадян і, на жаль, вже багато з них не повернуться назад.

Крім того, незабаром чергові президентські і парламентські вибори, які теж розділять українців за своїми симпатіями.

Незважаючи на все це віриться, що наша держава нині перед світанком, що ми, як і це дерево на фото, яке своїм натиском розкололо скелю, теж успішно вийде з цієї, майже безнадійної ситуації і прорветься до того світлого майбутнього, про яке нам розповідають уже більше 100 років.

Володимир Кравченко.